«Їх було неможливо зупинити» — так однаково розповідають про синів-учасників АТО їхні матері

Спілкуючись із матерями воїнів, загиблих у районі проведення АТО, розумієш, що подекуди героями народжуються. Сини цих жінок не обирали легких шляхів, не знали страху та завжди допомагали товаришам.

Коли розпочалися бойові дії на Сході України, вони добровольцями пішли на фронт. Такими їх виховали батьки, такими запам’ятала Україна. Їхні мами намагаються стримувати сльози, коли серце розривається від болю.

У скрутну для країни годину на фронт вирушило чимало патріотів-добровольців. Хтось усвідомив, що зараз дуже потрібен державі, хтось зрозумів, що відсиджуватися вдома, коли Донбас охопило полум’я сепаратизму, — злочин проти самого себе. Дмитру Ільницькому та Івану Лесникову не було ще 25, коли вони прийшли записатися до лав захисників Вітчизни. У кожного з хлопців були життєві плани, захоплення та мрії. Події, що сколихнули Україну, об’єднали їхні долі. Вони разом вирушили на Донбас і залишили світлий спомин про себе в душах співвітчизників. Вони — герої, тому що не побоялися, тому що власними вчинками зміцнювали дух побратимів, беззаперечно вірили, що інакше не можна.

«Їх було неможливо зупинити», так однаково розповідають про синів Людмила Лесникова та Лілія Ільницька. І Іван, і Дмитро виховувалися в сім’ях, де батьки були цивільними. Попри це хлопців цікавила військова справа, історія своєї держави, вони прагнули випробувати себе на міць та стійкість. Напевно, ті цінності, які закладаються в людині ще змалечку, нашаровуються як снігова куля та формують особистість. І Людмилі, і Лілії вдалася найважча справа жінки — виховати достойних дітей, Людей з великої літери.

Я — мати десантника і цим пишаюся

Людмила Лесникова і тепер відчуває незриму підтримку сина та ніколи не плаче на людях. Навіть проводжаючи його в останню путь, всім наказала не плакати, бо сина треба провести достойно. Так і було. Майже всі жителі Славутича прийшли попрощатися із героєм. Місто охопила суцільна жалоба, серце кожного переповнював смуток та важкий тягар втрати.

— Хлопці Ваніни приїздять, я при них тримаюсь. Кажу, що я мати десантника, я повинна пишатися, а не плакати. Через це мене прозвали «залізна леді», хоча всередині я не така. Я їх люблю і обіймаю, вони мені стали рідними. Нині шукають можливість, щоб я могла здійснити стрибок з парашутом на свій ювілей — 50 років. Цей стрибок я присвячу Вані.

На моє запитання, чи не страшно буде стрибати, Людмила упевнено відповіла:

— Ні. Там, у небі, я буду ближче до нього. Він мене побачить, а я його відчую.

Щоб вона не робила, всюди син наче поряд з нею. Інколи мати подумки питає в нього поради, інколи каже: «Бачиш, що я зробила?», а інколи гляне на портрет сина і відчуває, що він десь поруч.

Іван Лесников ще в дитинстві казав: «Я буду солдатом». Його підтримував батько. Він завжди повторював сину, що чоловік — лише той, хто служив в армії. Тому Івану й на думку не спадало, що можна «відкосити» від строкової служби. Дуже хотів потрапити у ВДВ.

— Про те, що син зібрався їхати на Донбас, дізналася від колег по роботі, — згадує Людмила.

Труднощів не боявся

Коли оголосили першу чергу часткової мобілізації, в Івана Лесникова була переламана рука. Звичайно, за таких обставин повістку не отримав. Цей факт обурив хлопця. Як так, що через хвору руку його не беруть? Остаточно вирішив йти добровільно, дізнавшись про загибель під Іловайском друга дитинства Сергія Волнухіна.

Хлопець самотужки зняв гіпс та пішов до військового комісаріату шукати правди: чому його не призивають? Він переконав і себе, і комісара, що все гаразд. Тоді Івана відправили служити в 72­гу окрему механізовану бригаду, що у Білій Церкві. Навантаження на мобілізованих було «на всі 100»: тренування на полігоні, стрільби з усіх видів зброї. За тиждень травма дала про себе знати. Запальному хлопцю довелося зменшити свою активність, адже попереду була термінова операція.

Наступного ранку йому належало виїхати у Славутич до лікарні. Прокинувшись, він побачив, що всі бійці екіпіровані, зі зброєю, і почув, що вони отримали наказ вибути у визначений пункт. На прощання сказали Івану: «Шкода, що не їдеш з нами».

Вони телефонували товаришу майже щодня. А взводний Дмитро Ільницький запевнив, що коли рука заживе, відразу ж забере його в АТО. Наприкінці серпня 2014 року Іван повернувся до строю. Незабаром вирушив на Донбас.

У грудні того ж року його підрозділ перекинули в Піски поблизу донецького аеропорту. Два дні бійці займали оборону в модерновому палаці, який місцеві назвали «Дім сонця». На третій їх накрили мінометним вогнем. Діставши тяжкі поранення і перенісши 11 операцій, Іван Лесников майже тиждень боровся за життя. Коли прийшов до тями, відразу ж запитав про командира: — Де взводний Дмитро Ільницький?

Мама, яка не відходила від сина, не змогла сказати правду. Адже Діму було вже не повернути.

«Він би все одно пішов служити. Впертий дуже»

Стати офіцером Дмитро Ільницький мріяв з дитинства. І те, що під час навчання в цивільному виші йому випала нагода закінчити військову кафедру і отримати звання молодшого лейтенанта запасу, відіграло визначальну роль — він, попри стан здоров’я, вирішив приєднатися до тих, хто відбував на Донбас.

Лілія пишалася цим, та погані передчуття не полишали жінку. Щодня вона молилася за нього, замовляла церковну службу «За здоров’я». Того страшного дня лягла вдень поспати, аж раптом дзвінок у двері. На порозі був посильний із військкомату. Перша думка, яка промайнула в голові матері: а чому він до нас прийшов, Діма ще ж до донецького аеропорту не доїхав? Не вірила у цю страшну звістку і сподівалася, що привезуть труну, а там буде хтось інший.

Не вірилося і тому, що посильний прийшов у день народження її Дмитрика, так Лілія лагідно називала сина. Ще зранку вона вітала його з днем народження і бажала всього, що може бажати мати синові­захисникові. А на вечір життя втратило всі барви. Невже вона більше не почує знайомого голосу, не відчує підтримки, не побачить його усміхненого, лагідного обличчя? За те, що Діма завжди усміхався, його всі називали сонечком, сонячною людиною. І ця усмішка вабила до нього, мов магніт. Передивляючись його сторінку в соціальній мережі, мама читала тисячі поздоровлень звідусіль. Вона і гадки не мала, що її сина знають стільки людей. Та привітання сипалися в першій половині дня. Далі пішли слова скорботи через загибель Дмитра Ільницького.

На пам’ятнику сину батьки записали слова відомого актора Леоніда Філатова, яким захоплювався Дмитро: «В жизни все временно. Если в жизни все хорошо — наслаждайся, а если плохо — тоже не кисни. Это не навсегда».

— Він навіть звідти усміхається, — каже Лілія.

Вдвічі молодший за своїх підлеглих

Як тільки Дмитра призвали до армії, першим, що хлопець купив, був тактичний рюкзак. І який би він переповнений не був, завжди клав у нього Статут. Коли була нагода — діставав і читав, адже за досить короткий термін треба було багато згадати.

Дмитро мріяв потрапити на службу до 95­ї окремої аеромобільної бригади. І не дивно, адже вікна їхньої квартири виходили на плац частини. Ще змалечку хлопець спостерігав за життям людей у військовій формі та вірив, що колись і сам приєднається до цих мужніх і сміливих чоловіків. Так і сталося. У бригаді почали формувати 90­й батальйон, потрібні були офіцери. Чого­чого, а здібностей Дмитру було не позичати. Він самотужки опанував нюанси армійської служби, а на полігонах показував неабиякі результати. Ще навчаючись у цивільному виші, перед присягою проходив тренування на полігоні. Тоді він показав найкращі результати в групі. Дуже хотів стати офіцером. Коли ж 25 травня 2014 року став лейтенантом, радощам не було меж. Він дуже цим пишався. Тож на пам’ятнику написали «лейтенант Дмитро Ільницький», адже для нього це було дуже важливо.

Спочатку Дмитра не сприймали старші товариші по службі. Сумнівалися у підготовці. Та коли доходило до справи, їхній взводний розгортав карту місцевості, вислуховував пропозиції щодо дій, а потім впевнено давав вказівки.

Дмитру не так важливо було те, якої складності завдання, головне — щоб підлеглі вціліли. Він знав, що з Пісків його підрозділ мав зайти в донецький аеропорт, і цього не боявся. А можливо, він доводив собі і старшим офіцерам, які до останнього не хотіли відпускати молодого командира на Донбас, що на нього можна покластися і доручити будь­яке завдання. Він його не провалить.

Іван Лесников та Дмитро Ільницький були готові виконати поставлені завдання. Але у тому мінометному обстрілі вціліли всі, окрім них двох. І коли кремезні чоловіки, які багато чого досягли в житті, зрозуміли, що трапилася трагедія, вперше розгубилися. Як їм бути без командира, що робити?

І хоча ні Івану Лесникову, ні Дмитру Ільницькому не судилося обороняти донецький аеропорт, побратими між собою називають їх «кіборгами».

Разом і назавжди залишилися героями

Щоб молодь пам’ятала та знала їх в обличчя, щоб зростала на життєвих прикладах героїв, на стінах їхніх шкіл встановлено меморіальні дошки. А вдома батьки Івана та Дмитра зробили невеличкі куточки пам’яті, де зібрали найцінніші речі, які змогли нажити діти за свої молоді літа: синій берет десантника та стяг ВДВ із підписами друзів.

«Військо України»

Міністерство оборони України