«На одній з вулиць Вуглегірська наше відділення зустрілось з російським взводом...»

Був лютий 2015 року. Тривали кровопролитні бої за Дебальцеве. Механізована рота 30-ї бригади зайшла з боку «Дебальцівського хреста» у Вуглегірськ, щоб його зачистити...

Рота розсипалася відділеннями по крайніх вулицях міста й пішла на зачищення. На росіян, які захоплювали Вуглегірськ із другого боку, хлопці з «тридцятки» вийшли несподівано. Щойно на околиці вони підібрали двох поранених зі 128-ї бригади, улаштували їх на броні та повернули в провулок ліворуч, як раптом попереду — група військових у пішому порядку кількістю до взводу. Наші — на БМП-2. Від раптовості зустрічі і ті, і ті остовпіли. «Нацгвардія», — майнула думка в головного сержанта взводу сержанта Богдана Марченка. Білі маскхалати, така сама зброя, як і в нас... Але, щось було у них не так...

Жестами командири з обох боків домовилися зійтися по двоє на середині вулички. Богдан, не дуже поспішаючи, вирушив разом із кумом, молодшим сержантом Сергієм Крикуном. Так само неквапно назустріч їм ішли двоє невідомих у маскхалатах. Ішли, показуючи розпізнавальні знаки із жовтого скотча. Усе начебто так, як і має бути, — жовтий скотч, дві пов’язки... Так, але не так! Українці тоді мали по дві пов’язки на обох руках, а росіяни — на лівій руці та лівій нозі! Саме такий вигляд мали й незнайомці...

Одночасно, поки мозок переварював інформацію, Богдан кинув пробний камінь:

— За кого ви воюєте?

— А ви за кого? — пролунало у відповідь.

І тут, коли куми вже здогадалися, хто перед ними, жартівник Сергій вирішив покепкувати:

— Ми — за тих, що більше платять!

— У нас більше платять, ми — за ДНР, переходьте до нас! — відповіли росіяни, а це були саме вони, кадрові військовослужбовці регулярного підрозділу російських військ.

Миттєво оцінивши ситуацію, Марченко вигукнув:

— Мочи сепарів!!!

Скинувши автомат і стріляючи чергами, він, пригнувшись, почав зигзагами повертатися під прихисток бронемашини.

Відділення вдарило з усіх стволів. Спочатку це була перестрілка з автоматичної зброї, а згодом українці підключили гармату БМП-2.

Бій між українським відділенням з однією бронемашиною та пішим російським взводом тривав майже три години. Українці не втратили жодного бійця ані загиблими, ані пораненими. Зате поклали майже весь російський взвод! Що справу зроблено, Богдан зрозумів, коли росіяни почали пускати червоні ракети, а поодинокі вцілілі солдати стали відступати. Водночас заклацали одиночні постріли снайперів, які прикривали відступ. Згодом Марченко дав команду відходити за ріг.

Через два дні після цього бою Сергій Крикун у засідці втратив ногу. Підлікувавшись, він вирішив залишитися у війську й домігся свого: окремим рішенням Міністра оборони України йому було надано це право, і сьогодні Герой України сержант Сергій Крикун служить в одному з райвійськкоматів на рідній Харківщині.

У складі свого підрозділу старший сержант Богдан Марченко пройшов важкі бої під Савур-Могилою, Степанівкою та Міусинськом улітку 2014 року. А потім було Дебальцеве. Це були перші числа лютого, коли з боку «Дебальцівського хреста» підрозділи 30-ї бригади зайшли на зачищення Вуглегірська (на той час одну його частину контролювали росіяни, другу — українці). До складу групи, у якій на початку операції, ще до пам’ятної зустрічі з росіянами, був Марченко, входили танковий взвод і взвод батальйону «Донбас». Іще до Вуглегірська, на підході до селища Грозного, група потрапила в засідку: праворуч із засніженої лісосмуги по ній стали стріляти зі стрілецької зброї, і раптом із посадки ліворуч ударили танки й «Рапіри» — протитанкові гармати МТ-12.

— Боєм це не назвеш, — із сумом згадує старший сержант. — Скоріше розстрілом колони із засідки...

Унаслідок обстрілу наша піхота втратила дві БМП, танкісти — один танк, а донбасівці — позашляховик. До того ж у «Донбасі» було кілька загиблих і поранених, танкісти втратили екіпаж, а піхоті пощастило більше: незважаючи на втрату двох бойових машин, їхні екіпажі вціліли. В одну влучив танковий снаряд з БМП — навідник-оператор і механік-водій зазнали поранення, а от гранатометник, який був поруч із «бронею», загинув. Одразу після цього кулеметну точку, з якої було надіслано смертоносну кулю, знищив екіпаж БМП головного сержанта взводу Марченка. Та й не лише кулеметну обслугу відмінусували українці.

А в травні 2015-го зазнав поранення й Богдан. У запеклому бою під Луганським під час обстрілу з боку Дебальцевого в груди сержантові влучив осколок «сто двадцятої» міни. Крім нього, поранення дістали троє бійців, а мобілізований командир взводу 25-річний лейтенант Олександр Закерничний і нещодавно зарахований до складу підрозділу бригади вогнеметник Сергій із позивним «Татарин», уродженець Криму, загинули.

Харків, Житомир... Півроку госпіталів та реабілітації, і старший сержант Марченко повернувся до своїх бойових побратимів, із якими згодом пліч-о-пліч протягом року боронив Приморський напрямок.

Олексій Тригуб, «Народна армія»

Міністерство оборони України