Окрема механізована бригада з Білої Церкви відзначає 75-річчя

Це непростий шлях, пройдений окопами й рокадами двох воєн: Другої світової й теперішньої — на Сході України. Вона кровоточить відкритою раною й дістає до мозку, бо анестезії проти такого болю людство ще не придумало. І не придумає, доки не припинить воювати...

Ми розповімо про звитяжців, які одними з перших серед військових частин ЗС України стали на захист державного суверенітету

Біла Церква, Київщина. Березнева днина 2014-го, країна продовжує оговтуватися від кривавої розв’язки Євромайдану. Чоловіки, як завше, «раптом» згадують про свято весни та Міжнародний жіночий день і поспішають купувати подарунки. У багатьох оселях іще далекі від думки про справжню війну жінки отримують букети й майже одразу відправляють своїх коханих у невідомість, назустріч східному сонцю. Ніхто з них — служивих сімдесят другої — не знав власної долі: вони просто почули сигнал тривоги й звично поцілували коханих перед дорогою...

Минуло небагато часу, як бригаду з Київщини жителі Волновахи, навколо якої її бійці тримали оборону, почали називати «Ангельська», а ворог — «Чорна» через затятість і непоступливість. Немов підсвідомо порівнюючи воїнів сучасності із відомими запорожцями або вояками УНР.

— Нашу бригаду підняли за тривогою 8 березня 2014-го і в повному складі направили в східному напрямі. До того зазвичай номінальна бригада могла сформувати лише батальйон. Відтоді в ППД ми не поверталися. Найбільше, 22 місяці, пробули в районі Волновахи, утримуючи ділянку фронту протяжністю 90 км, не виходячи на відновлення й доукомплектування. Там полягло майже три десятки наших найкращих хлопців, — розповідає заступник комбрига з позивним «Пегас». — Дуже пишаюсь офіцерським кістяком колективу. Він робив і робить усе для перемоги бригади, а бувала вона в надзвичайно складних ситуаціях. Та ніколи не відходила назад. І нам удалося відстояти честь підрозділу, хоча був час, коли його критикували. Наше майбутнє — у молодих офіцерах, патріотичних та амбітних, упевнених у своїх силах. Вони уособлюють нову генерацію українського військового командира. Пишаюся цим, як і тим, що випало жити в такий час.

Надзвичайно важким для бригади видалося перше воєнне літо. Під час висунення на кордон із РФ на посилення одного з армійських угруповань підрозділи сімдесят другої потрапили під обстріл ворожих «Градів» неподалік від Зеленопілля. Потім було оточення в районі ПП «Ізварине», чималі втрати — страшна ціна досвіду, на якому вчаться воювати й перемагати. І лише взяття під контроль Савур-Могили розірвало цю кількатижневу блокаду.

Найдраматичнішими виявилися 3-тє й 4 серпня. Ворог висунув ультиматум: «Здавайтеся з технікою або загинете». Комбати наважились на неординарний крок: розділитися й вийти двома шляхами. І їм удалося реалізувати свій задум — вирватись із «котла».

У вересні новостворений 3-й МБ зупинив танковий прорив ворога під Стилою й Петровським. А в жовтні бригада повністю повернулася на передову. Фактично першими «кіборгами» ДАПу стали бійці 1-го мехбату.

Білоцерківці вважають найзначнішими серед безлічі інших десятиденний бій на околиці Петровського в лютому 2015-го, бій під Білою Кам’янкою й Новоласпою в серпні того ж року, героїчну оборону Гранітного, захист Новотроїцького, торішнє оволодіння панівними териконами Докучаєвська.

Жоден із цих успіхів був би неможливий без героїв — звичайних трударів війни: солдатів та офіцерів.

Приміром, таких, як Артем Аракелян. Він народився одного дня з бригадою й святкуватиме 21-річчя. Це вже третя зима молодого бійця в районі АТО. Хлопець — учасник багатьох звитяг частини, зокрема, знаного бою 2015-го під Білою Кам’янкою. Нині бувалий у бувальцях вояк прагне здобути вищу військову освіту.

Зовні дуже схожий на Олександра Пушкіна, ротний Богдан має неабиякі командирські здібності. Про нього, випускника Академії сухопутних військ ім. Гетьмана Петра Сагайдачного, який з аудиторії одразу потрапив на «нулі», ворог складає легенди, вважаючи, що проти них воює мало не геній-стратег, на ймення «Бахмат». Може, і так, але сам Богдан лише всміхається, коли чує ті розповіді. Треба невтомно вчитися, застосовувати індивідуальний підхід до кожного бойового завдання, до облаштування кожного опорника, переконаний він. За два роки навіть на небезпечному напрямку фронту, де обстріли й вилазки ворожих ДРГ — буденність, його підрозділ не відступив і не втратив жодної людини. А нині, на нових рубежах, так само продовжує нервувати окупанта зразковою організацією оборони.

Інший самородок бригади — комбат, на ім’я Ріхард, — теж випускник львівської кузні кадрів Сухопутних військ. Напрочуд м’яка й інтелігентна молода людина, яка, однак, має феноменальну здатність до імпровізації в сенсі тактики бою. Каже, що мудрості його навчили старші товариші.

І таких, гідних окремої розповіді, героїв бригади безмір. І не тільки серед учорашніх курсантів. Наприклад, заступник комбата Юрій Люлька під час узяття й кількатижневої оборони терикону на Луганщині здійснив зухвалу воєнну операцію, чим зберіг особовий склад підрозділу й зумів завдати окупантові значних втрат. А Олексію К., командирові гаубичного самохідно-артилерійського дивізіону почасти вдавалося знищити ворожу артилерію ще доти, як вона наробить у нас біди. А як неймовірно ризикував начфін бригади, мало хто здогадується, вважаючи таку професію білокомірцевою. Йому доводилося з кількома мільйонами гривень виїжджати на передову, аби видати кожному військовому належні кошти. Тоді не було налагодженої системи обігу зарплатних карток, і єдиним способом видати платню була видача з рук у руки на застеленому газетою ящику від снарядів, до якого бійці займали чергу. На Савур-Могилі йому доводилось видавати гроші в БТРі, та ще й під обстрілом! У Гранітному майор зазнав поранення в плече, але згодом продовжив роботу.

Перед настанням новоріччя мені пощастило побувати на гостині в бригаді та познайомитися з кількома цікавими особистостями.

Роман із позивним «Шериф» після закінчення львівської академії 2015-го відразу потрапив на службу до цієї бригади. Був командиром взводу, очолював бронегрупу, згодом довірили йому роту. Тепер має звання капітана.

— Розкажіть про звичайний день на фронті, чим вас дістає ворог?

— Зазвичай їхній «виступ» розпочинається обробкою артилерією. Та ще й стріляє вона точно. Тут нічого таємного: чимало укріплень зроблено більше як рік тому. А вони змінюють вогневі позиції, системи вогню, підходи до бою. Тому щоразу з командирами взводів, сержантами, солдатами розбираємо бойові ситуації. Наприклад, як ворог наближається на певний рубіж, а потім відходить під прикриттям артилерії. Робимо висновки: виставляємо мінні загородження там, де противник визначив шляхи маневрування. Тобто щоб ефективно воювати, треба чітко розуміти тактику противника. І робимо все так, щоб не бути прогнозованими для ворога.

До розмови в добре укріпленому бліндажі долучився командир взводу Роман «Злий». Саме в цій бригаді здійснилася його давня мрія стати офіцером. Він прийшов сюди сержантом і вже півроку перебуває на офіцерській посаді.

— Навчався у військовому ліцеї у Львові, але так склалося, що курсантом вишу не став. Заочно закінчив цивільний інститут. Із початком війни пішов у першу хвилю мобілізації в складі батальйону тероборони Вінниці. Демобілізувався й невдовзі продовжив службу за контрактом у цьому колективі. Зсередини знаю про успіх бригади. Ми добряче тиснемо ворога, інколи радієш кожному метрові, на який він відступив, і кожному дню, коли він дає нам спокій, поки зализує рани. Їх дратує все: наш прапор неподалік від лінії зіткнення, наша впевненість у правоті, підтримка українського народу.

Попрощавшись із хлопцями, їду до інших позицій, де мене зустрічає 22-річний командир роти лейтенант «Тайфун» родом із Волині, вихованець військового ліцею та львівської сухопутної академії.

Торік у серпні він прийняв роту. Признається: перед випуском знав, що на передовій бракує офіцерів і що їм, жартома кажучи, кар’єрне зростання там гарантовано. Бойовики спершу заявили, що швидко відіб’ють у «сопляків» позиції. Але рота показала характер і, навпаки, відбила ворожі укріплення, закріпилася й тримає лінію оборони на півкілометра далі за оборону попередників!

— Коли чесно, то краще бути з ворогом у близькому контакті, контролювати його, аніж рахувати кілометри до нього, — каже «Тайфун».

У свої роки лейтенант, не маючи власної сім’ї, опановує науку господарювання, щоправда, на війні. Із кожним треба знайти спільну мову, утішити, підказати. А головне — знайти помічників: сержантів, командирів взводів.

Перший бій «Тайфун» прийняв біля Докучаєвська. Хвалити Бога, без утрат, утримали там лінію оборони. Під командуванням цього волиняка нині багато старших людей, є колишній священик, лікар, інженер.

Командир роти веде й показує, як креативно вони прикрасили новорічну ялинку, роль якої виконала туя. У ці приємні хвилини знайомлюся з тамтешньою «зіркою» — «Генералом Донбасу». Такий позивний має 51-літній боєць Сергій. Наприкінці 80-х він служив у 3-й танковій армії старшим інструктором політвідділу. Сам із Дніпропетровщини, але жив із родиною в Макіївці.

— На мою землю зайшли шакали-зайди. Їм захотілося новоросії... На початку травня 2014-го сепаратисти телефонували мені, напевно, їм злили бази даних, і запропонували за них воювати. Я відповів, що не визнаю «ДНР» і служити їй не збираюся. Скажу так: Росія своєю пропагандою зачавила тут паростки всього українського. Особливо боляче, що чимало молоді на свій бік загітувала.

Допомагаю командиру, хоча він мені годиться в молодші сини. Це наші майбутні генерали. Вони ведуть нас уперед. Я от піввіку прожив, і то всього не знаю: вчуся в молоді, не соромлюся. Треба щодня рости. Деколи теж щось їм підказую, — з лукавинкою в голосі мовить «Генерал». І поправляє автомата. Тут я помічаю: майже посередині ремінь на АК якийсь розпотрошений. Боєць ловить погляд і каже: — А то, шановний добродію, факт мого щасливого перебування під янгольською опікою. Якось чатував на службі, ішов дорогою, як раптом із ворожих позицій почався обстріл. Сховатися було ніде, а злякатися — ніколи. Одна куля пройшла під ногами, уївшись у землю, друга розірвала оцю шлейку. Тепер вона в мене «поранена». Жарти жартами, а калібр «гостинців» нічого доброго мені не віщував: 12,7 мм! Таке тут стається постійно. Хоч і ходимо під Богом, а обережним таки треба бути.

Люди — немає нічого ціннішого за них в будь-якій спільноті. Зокрема, військовій. Техніка, назва, попередня історія малозначущі тоді, коли в ній не витає духу зарядженості на успіх...

Геннадій КАРПЮК, http://na.mil.gov.ua/43666-okrema-mehanizovana-brygada-z-biloyi-tserkvy-vidznachaye-75-richchya

Міністерство оборони України