«Після танкового бою під Дебальцевим отримав найдорожчий подарунок — звістку про те, що стану батьком»

Українські танкісти лоб у лоб зіткнулися з ворожими танками Т-72. Три проти трьох. За 20 хвилин бою — 3:0 на нашу користь.

12 лютого 2015 року командир танка старший сержант Геннадій Ковальський, кавалер ордена «За мужність», запам’ятає надовго. Три українські бойові машини було підтягнуто з Артемівська до Логвинового, під Дебальцевим, щоб прикривати піхотинців. Але на них очікував важкий танковий бій.

— Це сталося вранці, близько восьмої години. Була, на диво, добра видимість. Як тільки наші танки розгорнулися фронтом, зайняли бойові позиції, ми помітили ворожий Т-72. Він нахабно відкрив вогонь по нашій піхоті. Звісно, відповідь не забарилася. Екіпаж командира капітана Олександра Мороза поцілив у нього першим же пострілом. «Сімдесятдвійка» миттєво спалахнула, та було зрозуміло, що бій іще не закінчився. Противник і справді дуже швидко відповів: пустив снаряд з іншого панцерника в танк, яким керував Володя Костенко. Захисна система «Булата» врятувала його від пошкодження. Цим ворог себе й викрив. Ми одночасно вдарили по ворожій машині з трьох гармат, коли той спробував відступити. Та екіпаж Костенка дістав його осколково-фугасним снарядом.

Згодом з’явився третій ворожий танк. Часу на роздуми зовсім не було, усе робили механічно. Екіпаж Ковальського знищив його з першого разу.

— Я миттєво скоригував навідника, і той феноменально справився зі своїм завданням. Одразу влучили в ціль! У нас, зрештою, іншого варіанта й не було: або ми, або нас. Дистанція до ворожої машини, яку ми знищили, становила 560 метрів. Загалом танки не ведуть бій на такій короткій відстані. Зазвичай танкові дуелі відбуваються більше як за кілометр. Тому така близька дистанція неабияк ускладнювала ситуацію. Але нічого, упоралися! Бачив, як екіпаж ворожої «сімдесятдвійки» вистрибував із машини й намагався відбігти... Коли я розповідаю, то здається, що це протистояння тривало довго. Насправді ж той бій стих хвилин за двадцять, а може, і скоріше.

А невдовзі після того бою старший сержант отримав дорогий подарунок: він дізнався, що стане батьком.

— Нині донечці вже два роки й три місяці. Після того як дізнався радісну новину, стало трохи не по собі, адже я чітко усвідомлюю, що ми могли бути на місці наших ворогів. Нас урятувало те, що ми все робили швидше й точніше. Утім під час бою не все залежить від майстерності та злагодженості екіпажу. Дуже багато — і від самої машини. Того дня наша техніка нас не підвела. До речі, потім інші українські підрозділи підбили там іще кілька ворожих танків. А під час виходу наших бійців із Дебальцевого ми стояли на прикритті.

Танкіст говорить, що небезпечних моментів за час служби було чимало. Не раз снаряди пролітали поруч, не раз доводилося застосовувати танк як укриття й навіть ночувати під ним.

— Важко було у 2014–2015 роках. Часто потрапляли під постріли «Градів», мінометів, САУ... Якось до нас приїхав заступник командира бригади. Почався потужний обстріл, і він дістав важке поранення ноги. Я швидко вибрався з-під танка, де хотів перечекати бій, надав йому першу допомогу й вивіз його до найближчої лікарні. Ногу врятували. Тепер постійно спілкуємося, він дякує за порятунок.

Геннадій жартує, що танкісти не мають жодної потреби ходити в тренажерний зал. Вони й так завжди в належній формі. Досить часто доводиться ремонтувати техніку в польових умовах, а кожна запчастина до танка важить чимало.

— Я як командир повинен уміти не лише керувати екіпажем і стріляти, а й ремонтувати машину. Днями посеред поля спала гусениця. Самостійно витягували, ставили на місце. А це, повірте, дуже непросто. Чи, для прикладу, треба дістати акумулятор із танка. А їх там чотири штуки, і кожен важить 75 кілограмів. Витягти його можна тільки через люк. Тож, буває, натягаєшся за день більше, як на будь-якому силовому тренуванні.

Чоловік розповідає, що успіх роботи танкових підрозділів дуже залежить від піхоти. Без неї вони, як без очей.

— От узяти ПТКР, що має вигляд просто шматка труби, а людина, яка стріляє, лежить. Я з танка її навряд чи помічу. Ворожий танк або БМП я, звісно, побачу, а цей комплекс — ні. А лиха від нього може бути дуже багато. Для цього і є піхота. Ми прикриваємо її вогнем із танків, а вона допомагає нам.

Згідно з Мінськими домовленостями, великі калібри на фронті не стріляють. Та роботи в танкістів вистачає. Постійні бойові чергування, тренування з відбиття можливих наступів, навчання менш досвідчених колег і вдосконалення власних навичок... Завжди треба бути напоготові!

Анастасія Олехнович, «Народна армія»

Міністерство оборони України