Серед трофеїв Олександра — прапор батальйону «Призрак»

За півтора року офіцерської служби 22-річний командир роти 11 місяців — на передовій.

Старший лейтенант Олександр торік воював неподалік від Крутої Балки під Авдіївкою, а нині — на одній із найгарячіших ділянок Луганського напрямку поблизу селища Жолобок. Цей хлопець із когорти молодих офіцерів, які, отримавши лейтенантські погони, одразу вирушили на війну.

Становлення молодого офіцера розпочалося в березні минулого року на позиціях поблизу Авдіївки, де тоді було дуже гаряче. Взвод, який прийняв Олександр, становили майже повністю представники мобілізованих четвертої хвилі, котрі були набагато старші за нього. Перший місяць головний сержант взводу й ТВО командира протитанково-кулеметного взводу щодня працювали з ним, допомагали вивчити обстановку, сили й засоби підрозділу, налагодити роботу з підлеглими.

— Ми стали входити в курс справи, вивчати місцевість, людей, — розповідає Олександр. — Через два тижні ми були на лейтенантських зборах, після приїзду з яких я прийняв роту.

Постійне нервове напруження внаслідок обстрілів і зіткнень із диверсантами противник намагався посилювати й психологічною зброєю. Багато наших бійців отримували SMS, на кшталт: «Солдат ЗСУ, краще піти звідси живим, аніж залишитися тут мертвим!» Наші воїни не зважали на такі послання й продовжували виконувати свою роботу.

Якось під час чергової роботи група наших бійців потрапила в засідку, і по них відкрили шалений вогонь. Олександр добре пам’ятає дзвінок товариша: «Саню, виручай, не дають відійти!» — і той бій.

— Мої бійці відкрили вогонь туди, куди скорегував командир групи, а я зібрав хлопців, і ми вийшли в «сіру зону», ударили противникові у фланг, щоб відволікти їх на себе, — розповідає Олександр. — Ми дуже вчасно наспіли, і група товариша вийшла без утрат. У мене втрат теж не було. Тоді мені достроково присвоїли звання старшого лейтенанта.

З початку липня рота Олександра стала на захист рубежів у Луганській області, у районі селища Жолобок. Цей населений пункт стоїть над трасою Лисичанськ — Луганськ, і він має важливе стратегічне значення.

У перші дні прибуття на нові позиції в Луганській області Сашко вирішив розвідати, особисто оглянути позиції противника — так званого батальйону «Призрак». До цього заздалегідь добре підготувалися, провели рекогносцирування. Вийшли з групою бійців близько п’ятої ранку. Під прикриттям кулеметника офіцер із підлеглими обійшли позиції бандитів із флангу.

— Ми вийшли з позицій приховано, по заздалегідь визначеному маршруту, який забезпечив наш непомітний підхід, — каже Олександр. — Спочатку дійшли до першої точки, звідки здійснювали спостереження, потім до другої та третьої. Ці точки й були пунктами збору групи в разі, коли щось піде не за планом. Потім я й головний сержант роти висунулися до будиночка, який вважали спостережним пунктом противника. А коли підійшли, то побачили там самі руїни, які вже заростають деревцями. Чесно кажучи, були дещо приголомшені. Я вирішив усе-таки пройти далі. Зайшли в населений пункт Донецьке. Під час спостереження виявили САУ на тралі, зафіксували періодичність зміни патрулів і приблизну їхню кількість, опісля я вирішив відходити: нас було тільки двоє. Хлопці з прикриття були надто далеко, щоб допомогти.

Повертаючись, розвідники помітили на електричному стовпі прапор сепаратистів, і Олександр вирішив, що досить йому тут висіти та псувати пейзаж.

— Я ліз спочатку повільно, — згадує Олександр, — бо чесно скажу: було страшнувато. На висоті мене було добре видно здалеку. Тут, чую, щось біля мене летить, я прискорився, роззираюся: Влад (сержант) кинув по мені два диких яблука, мовляв, швидше, снайпери не дрімають. Ми тихенько засміялися, нарешті я зірвав ту ганчірку й швидко почав спускатися вниз.

Згодом розвідники повернулися в точку збору, забрали групу та вийшли за запасним маршрутом. Ось така собі маленька прогулянка...

— Ситуація тут постійно напружена, — констатує Олександр. — Дещо тихіше стало тільки після настання «шкільного перемир’я». До цього цілодобово тривали обстріли. Удень — із важкого озброєння, СПГ й мінометів, уночі — переважно зі стрілецького озброєння, зокрема великокаліберних кулеметів. Іноді вздовж лінії розмежування проходили танки. Це, так би мовити, психічна атака. Уночі в тепловізори можна зафіксувати пересування невеликих груп ДРГ, які намагаються розвідати місцевість, наші позиції та бойові можливості, а також за сприятливих умов — завдати удару. Коли вони нахабніють, підходять надто близько, то даємо їм по зубах.

На запитання, що для нього є найважливішим на ротному опорному пункті, Олександр відповідає:

— Головне наше завдання — тримати позиції. А найважливіше — це мої люди. Ми — як одна сім’я. В тих самих землянках спимо, з одного котла їмо, один одного міняємо на постах. Я впевнений у кожному своєму підлеглому.

P. S. За зразкову службу та вміле командування підрозділом Олександра нагороджено відзнакою Міністерства оборони України «Знак пошани».

Центральний друкований орган Міністерства оборони України «Народна армія»

Міністерство оборони України