«Смайл»: за дев’ять діб в оточенні провів більше ста операцій прямо у криївці

«...Дебальцеве. Шостий день в оточенні. По нам гатять з чого тільки можна. Спимо мало, виснаженні вкрай. Сашко із важкими пораненнями, відірваними кінцівками, вирваною трахеєю... Нам вдалося стабілізувати його стан. Та хлопець все намагався підвестись, махав скривавленими руками, летять краплі крові. Уже енний раз пробую його вкласти та він все одно схоплювався. Я не витерпів, схопив його за плечі: „Сашко! Ну що ти хочеш?!“. Він говорити навіть не міг через поранення трахеї, тільки прохрипів: „Жити“... А я нічого не міг зробити. Він помер. Не у нас в криївці в оточені. А вже у лікарні», — у військового лікаря голос стиха...

На початок війни Росії проти України хірургу Олександру Данилюку лише 25 років. Лікарську практику вже довелося розпочати на фронті у найгарячіших точках — Щастя, Станиця Луганська, Дебальцево. Олександр був єдиним хірургом на Дебальцівському плацдармі, коли підрозділ потрапив в облогу росіян. За дев’ять діб в оточені він прийняв більше сотні поранених. Та й після демобілізації продовжує боротися за майбутнє України — тепер на посаді голови відділу координації та медичного забезпечення АТО, надзвичайних та воєнних станів Міністерства охорони здоров’я.

З Майдану на Донбас

На війні для хірурга підготували позивний — «Двадцять шостий», що мав дістатися від попереднього лікаря. Але до Олександра причепилося псевдо «Смайл». «Я ненавмисно образив медсестру. І хотів загладити провину — приготував смаколик і намалював посмішку на аркуші. Наступного дня усі почали називати мене „Смайлом“. Може ще й додалося те, що я завжди посміхаюсь», — пояснює Олександр. Він і справді часто усміхається під час розмови. Навіть після справжнього пекла на землі, яке довелося пережити на фронті, не розгубив свого оптимізму.

Олександр майже одразу після Майдану, коли Росія почала розхитувати збройний конфлікт, прийшов у військкомат. «Я знав, що лікарів катастрофічно не вистачає. Мене призвали, у 128-му бригаду. Після підготовки на полігоні у кінці літа разом із підрозділом уже виїхав на Донбас, — згадує Данилюк. — Це ж було після Іловайського котлу і, звичайно, рідні переживали. Та відмовити мене навряд чи міг хтось. Батьки відвідали нас за добу до відправки — це було дуже зворушливо».

Це був перший рік війни, коли забезпечення армії було у жахливому стані. Медики також не могли похвалитися запасами. «Я про це знав і тому ще до відправки на фронт склав список усього необхідного. Силами друзів-волонтерів вдалося зібрати необхідне», — говорить Олександр.

У Дебальцевому почалася рутина військових медиків, за якою вдавалося лише декілька годин на сон. Лікарі виїжджали за пораненими, надавали першу допомогу, відвозили до лікарні у Світлодарі, де одразу починали оперувати пораненого. Після цього знову на виїзд.

Дев’ять діб у російському оточенні

«9 лютого ми так само забрали пораненого і вже хотіли їхати. Та мені сказали, що дорога перекрита, ми в оточені. Я це навіть спочатку не сприйняв. У мене ж поранений, я мав вивезти його! У голові не вкладалося, що не можемо евакуювати його. Тому я просто став чекати. Росіяни били по нас із важкої артилерії. Але я все одно продовжував чекати біля пораненого, укривши його бронежилетом, адже скоро ми зможемо виїхати. Та вибухи були все ближче і нашу „медичку“ почало трусити. Тоді прийшло страшне усвідомлення, що виходу немає», — згадує Олександр.

Так його команда почала проводити операції прямо в окопі. «Нашою „клінікою“ стала звичайна криївка. Поранених все більше, а я лишився єдиним хірургом в оточенні. Частина медиків постійно знаходилася біля поранених, люди валилися з ніг і ловили кожну можливість, щоб поспати. Тому під час операцій доводилося асистувати мені навіть нашому водієві. Чи варто говорити, що у нас не було потрібної апаратури, інструментів і доступу до запасів медикаментів!» — говорить «Смайл».

Під постійними обстрілами в окопних умовах Олександр провів більше сотні операцій. І жоден його пацієнт не помер на хірургічному столі в криївці. На жаль, під час спроб прорватися колоною із пораненими нерідко по ній прицільно били росіяни. «Так було і з Вадимом Свириденком. Він був у вантажівці з іншими пораненими, коли терористи розстріляли машину. До ранку дожив лише Вадим, інші — просто замерзли під час лютневих морозів у зламаній машині», — говорить Олександр.

В оточенні надія все більше згасала. «Ми чекали півночі 15-го лютого, як манни небесної! О цій годині мали набрати сили чергові мінські домовленості та по нас нарешті перестануть гатити. І те перемир’я нарешті настало і протрималося... аж півтори-дві години! І потім як почали з новою силою стріляти, що я думав ми атомну війну підписали, а не перемир’я! Так росіяни колошматили, як ніколи до того, — говорить Олександр. — Ми були виснажені як фізично, так і психологічно. В нашій криївці, де два стелажі на 12 осіб персоналу, в останній день в ній ще було 25 поранених. Поки оперуєш одного, побратими знеболють, перев’язують інших, хто на черзі. Всі один на одному лежали, висіли, сиділи. Крики. Стогін. Катастрофічна картина!».

...Через дев’ять діб нашим воїнам вдалося вийти з оточення. Буквально прорвали облогу. Терористи не припиняли прицільно стріляти по колоні.

Новий фронт — МОЗ

Олександр демобілізувався восени 2015-го року. Пробував адаптуватися до мирного життя. Хоча війна «не відпускала», весь час на зв’язку з побратимами і ветеранами, постійна допомога волонтерам.

«А потім зателефонувала Уляна Супрун (в.о. міністра охорони здоров’я. — Авт.). З нею ми познайомилися на фронті. Вона запропонувала мені прийти в МОЗ і очолити медицину АТО...Звичайно, одразу відмовився. Півгодини пояснював, чому „ні“, бо я ж не чиновник, не вмію працювати у таких структурах, без досвіду. А вона сказала: „У нас 25 років керували медициною професіонали, чиновники і дуже досвідчені. І до чого ми дійшли?“. Коли про це почули мої друзі, то сказали, щоб я навіть не роздумував, а погоджувався. Зрештою я прийняв пропозицію, — говорить Олександр. — Тепер реформуємо медицину в армії. На приклад, розробили і затвердили вміст індивідуальних аптечок за натівським зразком. Зараз разом з колегами із сил оборони працюємо над втіленням медичної частини стратегічного оборонного бюлетеня України, де передбачено перехід на стандарти НАТО. Також вводимо нові посади з відповідними кваліфікаціями в систему цивільної та військової медицини — „парамедик“ і „екстрений медичний технік“. Це вимога часу, яка стала необхідністю, що доведена на фронті».

Медик зізнається, що боротися із зашкарублою радянською системою у медицині важко: «Може найважче, ніж на фронті. Та опустити руки неможна, адже це буде плювком у могилу тих, хто поклав життя за нашу свободу».

Молодший лейтенант Катерина Стулень

Міністерство оборони України