Четвертий генпрокурор Зеленського виїхав з України — і знову за тим самим сценарієм

У ніч на 14 вересня Кравченко перетнув кордон службовим авто. Підставою стало відрядження, яке він сам собі підписав наказом від 13 вересня — ще як чинний керівник ОГП. Маршрут: Литва, далі п'ять днів у Франції, нібито на слуханнях ПАРЄ. Однак у порядку денному цих слухань його прізвища немає, тож відрядження, найімовірніше, з'явилося заднім числом — як зручна юридична підстава для виїзду саме тоді, коли навколо нього замикалося коло.

Після голосування за звільнення ця конструкція втрачає навіть формальний сенс: Кравченко вже не очільник ОГП і не може представляти інституцію ні на яких зустрічах — зокрема й на тих, куди нібито поїхав. Юридичного обов'язку негайно повернутися в нього немає: звільнення не тягне за собою автоматичного повернення, поки слідство не вручить підозру чи виклик. Але відсутність обов'язку — не те саме, що відсутність питань.

Коли четвертий поспіль генпрокурор втрачає посаду, перебуваючи за кордоном, це вже не історія про конкретну людину, а закономірність. І вказує вона не стільки на особисті якості попередників — Руслана Рябошапки, Ірини Венедіктової, Андрія Костіна, — скільки на архітектуру самої інституції. Генпрокуратура виявилася вразливою до корупційної схеми, яку розкрили НАБУ й САП у межах операції «Карфаген». А механізму внутрішнього стримування в ОГП фактично немає: генпрокурор сам підписує собі відрядження, сам вирішує, кого переслідувати, і користується цим правом вибірково. В основі — кадрова політика, що досі тримається не на компетенції, а на лояльності та особистій довірі з Банкової.

Розірвати це коло теоретично може ініціатива про конкурсний відбір генпрокурора через Вищу раду правосуддя з вирішальним голосом міжнародних експертів. Це та деполітизація посади, яку Україна обіцяла Євросоюзу ще з 2014 року і яка входить до пріоритетів «плану Качки–Коса». Але є тривожний момент — швидкість. Заміна Кравченка відбувається за старою процедурою, блискавично й незрозуміло для самих депутатів, очевидно швидше, ніж законопроєкт набере політичного ходу. Кабмін, відповідальний за євроінтеграційний трек, власної ініціативи досі не вніс.

Якщо нового генпрокурора призначать раніше, ніж ухвалять конкурсну процедуру, це буде недвозначним сигналом: влада воліє зберегти контроль над посадою в ручному режимі. Щоправда, і відкритий конкурс не є стовідсотковим захистом. Свіжий приклад — справа Ольги Стефанішиної: за версією САП, вона координувала підконтрольних членів конкурсних комісій із відбору очільників НАБУ й НАЗК, узгоджувала список пріоритетних кандидатів і вказувала, кому занижувати бали. Тобто формально незалежні конкурси виявилися керованими з Кабміну — вже після того, як їх законодавчо закріпили саме як запобіжник від політичного впливу.

Отже, питання не лише в тому, щоб ухвалити закон, а в тому, щоб реально захистити процедуру від втручання. Інакше це буде новий фасад для старої логіки призначень — і п'ятий генпрокурор просто повторить шлях попередників.