Четвертий генпрокурор Зеленського покинув Україну — і знову за тим самим сценарієм

Верховна Рада 15 вересня 2026 року відправила Руслана Кравченка у відставку — 317 голосів. Але найцікавіше сталося напередодні: у ніч на 14 вересня він виїхав з України службовим авто, оформивши відрядження до Литви, а потім на п'ять днів до Франції — нібито на слухання ПАРЄ. Наказ від 13 вересня він підписав собі сам, ще як чинний керівник Офісу Генпрокурора.

Загвоздка в тому, що в порядку денному цих слухань його прізвища немає. Тож відрядження, найімовірніше, з'явилося заднім числом — як зручна юридична причина виїхати саме тоді, коли навколо нього все стискалося.

Після звільнення ця схема втрачає навіть формальний сенс: Кравченко вже не очільник ОГП і не може нікого представляти. Юридичного обов'язку негайно повертатися в нього немає — звільнення саме собою цього не вимагає, поки немає підозри чи виклику. Але відсутність обов'язку — не те саме, що відсутність питань.

Бо коли четвертий поспіль генпрокурор опиняється за кордоном у момент втрати посади, це вже не історія про одну людину, а закономірність. До Кравченка країну покинули Руслан Рябошапка, Ірина Венедіктова й Андрій Костін. І вказує це не так на їхні особисті якості, як на архітектуру самої інституції.

Генпрокуратура виявилася вразливою до корупційної схеми, яку розкрили НАБУ й САП операцією "Карфаген". А механізму внутрішнього стримування в ОГП фактично немає: генпрокурор сам собі підписує відрядження, сам вирішує, кого переслідувати, і робить це вибірково — як-от підозра директору НАБУ з'явилася дуже слушно. В основі ж кадрова політика, що досі тримається не на компетенції, а на політичній лояльності та особистій довірі з Банкової.

Розірвати коло теоретично може конкурсний відбір генпрокурора через Вищу раду правосуддя з вирішальним голосом міжнародних експертів. Це та деполітизація посади, яку Україна обіцяла ЄС ще з 2014 року і яка входить до "плану Качки–Коса". Але заміна Кравченка йде за старою процедурою — блискавично й незрозуміло для самих депутатів. Кабмін власного законопроєкту так і не вніс, тож ініціатива лишається депутатською, без урядової підтримки.

Якщо нового генпрокурора призначать раніше, ніж ухвалять конкурс, це буде чіткий сигнал: влада тримає посаду в ручному режимі. Щоправда, й відкритий конкурс не дає стовідсоткової гарантії. Свіжий приклад — справа Ольги Стефанішиної: за версією САП, вона координувала підконтрольних членів конкурсних комісій із відбору очільників НАБУ й НАЗК, узгоджувала список кандидатів і вказувала, кому занижувати бали. Тобто навіть законодавчо закріплені конкурси виявилися керованими з Кабміну.

Отже, маємо чотирьох генпрокурорів за одну каденцію — і жоден не дослужив до цивілізованого завершення повноважень, а лише покидав Україну. Питання просте: чи ця історія нарешті зрушить конкурс з місця, чи п'ятий генпрокурор Зеленського просто повторить шлях попередників.