Друга війна України: боротьба за те, хто визначатиме правила після перемир'я

Це не громадянська війна і не обов'язково стрілянина на вулицях. Йдеться про те, хто після завершення бойових дій контролюватиме силовиків, розподілятиме гроші на відбудову, отримуватиме найбільші контракти та впливатиме на відносини з США, ЄС і Росією.

Ґрунт для цієї боротьби вже сформований. За час повномасштабної війни виробничі потужності українського оборонпрому, за даними Міноборони, зросли приблизно в 50 разів — до 50 млрд доларів, а вітчизняні виробники закривають понад половину потреб Сил оборони. Відбудова, за спільною оцінкою Світового банку, уряду України, Єврокомісії та ООН, потребуватиме близько 588 млрд доларів упродовж десяти років. А наприкінці липня 2026 року під тимчасовим захистом у країнах ЄС перебували 4,43 мільйона українців. Зброя, гроші, правила і люди — чотири ресурси, з яких уже складається повоєнна країна.

Головний ризик майбутнього — не в тому, що хтось один підпорядкує собі силовиків, парламент і суди. Цілком можливий інший сценарій: єдиного господаря не буде взагалі. Президент, армія, антикорупційні органи, ЄС із його правилами вступу, США з безпековою допомогою, кредитори, великий бізнес і Росія — усі матимуть власні важелі. Питання не в їхній кількості, а в тому, хто здатен сказати «ні» так, щоб інші змінили рішення.

Справжній тест держави простий: чи виконає судове рішення мільярдер, силовик або політик; чи можна зупинити антикорупційний орган, якщо він сам порушує закон; чи може президент програти й передати владу. Поки конфлікти розв'язуються через закон і процедури, система працює. Небезпека починається, коли рішення народжуються не там, де мають ухвалюватися офіційно, а в торзі між тими, хто має гроші, зброю, компромат чи контроль над критичною компанією.

Окрема проблема — звичка до воєнної швидкості. Фронт привчає до простих рішень: свій — чужий, наказ виконано — не виконано. Демократія ж повільна: суди, апеляції, компроміси, вибори. Через це може виникнути попит на «тверду руку» — не тому, що люди прагнуть диктатури, а тому, що мирні процедури здаватимуться слабкістю. Тому так важливо вчасно скасувати надзвичайні повноваження: сильна держава вміє зібрати владу в кулак під час війни, а вільна — розтиснути цей кулак після неї.

Відбудова — теж політика. Кожен великий контракт створює новий центр впливу: можна провести цілком законний конкурс і за десять років отримати компанію, від якої залежатимуть оборона чи інфраструктура. Так може постати новий тип олігархії — без телеканалів і партій, достатньо стати незамінним. А мільйони українців, які вже облаштувалися за кордоном, — це питання не патріотизму, а демографії: без людей нікому платити податки, створювати бізнес і комплектувати армію.

Напрям руху видно вже сьогодні за кількома ознаками: чи скасовують воєнні повноваження, чи може сильний програти тендер або вибори, чи здатна країна відмовити союзнику й пережити наслідки, кому дістаються найбільші контракти, що відбувається з ветеранами і чи повертаються люди. І головне — чи є відповідь на запитання «що далі?», крім «перемогти» і «відбудувати».