Дві війни майора Віктора Оношка

В районі проведення АТО йому відразу дали позивний «Яник», бо це перше, що спало на думку солдатам, коли чоловік з Чернігівщини представився: «Віктор Федорович». Це дещо образило капітана, який свого часу вже пройшов крізь пекло війни. Але він  витримав паузу й абсолютно спокійно заявив, що не збирається будь-як реагувати на цей дурнуватий позивний. «Я прийшов сюди воювати, а не жартувати...» – твердо мовив  офіцер.

...Хлопцю з невеличкого села Красне, що на Бахмаччині, ледь виповнилося 18 років, коли він потрапив до “м’ясорубки” в Афганістані. То була чужа війна, яка на все життя загартувала його. Молоді люди йшли туди не за орденами і медалями, вони свято вірили, що виконують інтернаціональний обов’язок, несуть визволення народу Афганістану. Вірили, що йдуть не вбивати, а захищати. Тим хлопцям нині вже під п’ятдесят, у них вже посивіли скроні. Проте мало хто з них усидів на місті, коли ворог вдерся на рідну українську землю. Досвідчений боєць, який на той час  вчителював у школі м. Носівка, Віктор також без вагань пішов до військкомату, хоч і мав законну відстрочку від служби на весь період роботи за спеціальністю.

Хапали воду із землею, щоб не померти

Трохи дивно чути, коли молодих ще людей називають ветеранами. Віктору ледь виповнилося двадцять, коли він став ветераном війни в Афганістані. Тривожними були два роки очікування для його батьків-колгоспників, яким хлопець до останнього не признавався, де саме служить. Коли ж повернувся додому з бойовою медаллю «За відвагу», слова були зайвими. Мати проплакала кілька днів. Хоча всі добре розуміли в той час, що де б не служив солдат, він у будь-який момент міг потрапити до Афганістану.

– Мене призвали у Прикордонні війська, до Таджикистану. От батьки й думали, що я десь там, подалі від пекла, – розповідає Віктор Оношко. – У мене тоді й справді був вибір: залишитися у штабі військової частини в с. Московське (Хатлонська область Таджикистану) і займатися документами або брати безпосередню участь в бойових діях на території Афганістану. Обрав друге, бо ми тоді вірили, що захищаємо братній народ. Нашою зоною відповідальності була відстань від кордону і вглиб країни. Якщо йшли транспортні колони, ми виїжджали на БТРах, брали їх під охорону і супроводжували до місця призначення. Я був навідником автоматичного гранатомета.

Участь у бойових діях доводилося брати безліч разів, адже солдат потрапив до складу мотоманевреної групи, яка виконувала завдання як у зоні своєї відповідальності, так і в інших місцях північної частини Афганістану. Нерідко прикордонники діяли спільно з армійцями. Також кожна мотоманеврена група мала свою зону відповідальності кілометрів на 70 углиб Афганістану від кордону, що проходив, зокрема, й по річці Пяндж. Тож на той час на сленгу воїнів-інтернаціоналістів «за річкою» означало «в Афганістані».

– Якщо були якісь заворушення по кишлаках, ми виїжджали для прикриття. Страшно було не стріляти, бо на війні один закон: або ти, або тебе... Страшно було підвести командирів, виявити слабкість, через яку може постраждати хтось інший, – розповідає Віктор. – Ми тоді були одним цілим механізмом. Кожен знав свою роботу, яку чітко мав виконувати. Ніхто не ховався за спину друга, навпаки – підставляв своє братське плече. Афганістан навчив мене відповідальності за доручену роботу: коли один підведе – страждають усі.

Не було спокою в Україні всі десять років «афганської» війни. На цвинтарях з’явилося багато свіжих могил з фотографіями юних облич. Останки загиблих воїнів привозили в оцинкованих скринях. Навіть на могильних плитах довго забороняли писати справжню причину загибелі.

Гинули юнаки на чужій землі, хоча в них на долонях були довгі лінії життя... Одного дня ледь не перервалась і лінія життя нашого героя.

– Це був спекотний серпень 1987-го, – розповідає чоловік. – Підняли по тривозі, бо розвідка доповіла, що в горах йде озброєний караван із Пакистану. Вертольотом нас закинули в гори для засідки. Ми встигли взяти із собою лише боєкомплект і по пляшці води. Спека неможлива. Пісок – як пательня. Добу ми сиділи без води. Тоді прилетіли вертольоти і викинули нам мішки з водою. При ударі об землю тара розривалася, рідина витікала, а ми, як спрагле стадо, кидалися на ті калюжі й пили брудну воду. Так я потрапив до шпиталю, в якому провів два місяці. Діагноз – черевний тиф, жовтуха.

У військовому шпиталі в Душанбе життя молодому українському солдатові врятувала медсестра, яка вчасно прийшла перевіряти пацієнтів. Вона й помітила, що в бійця гарячка.

– Палати переповнені, ліжка з хворими навіть у коридорах. П’ять поверхів лікарні вщерть забиті, – згадує воїн-афганець. – Лікарі просто не встигали оглядати нових пацієнтів, серед яких сотні поранених. Мені здавалося, що я однією ногою вже на тому світі. Якби не дівчина, яка раптово увійшла до палати, я б згорів. Тієї ж миті мене доставили в реанімацію, де я провів цілий місяць. А потім ще один – вже на звичайному лікарняному ліжку.

Навіть говорячи про такі жахливі речі, Віктор Федорович примудряється жартувати.

– Я тоді набрав десять кілограмів. Годували так добре і так смачно, що гріх було не їсти. Тож додому повернувся гладеньким. Мати плакала, коли дізналася, що я був в Афганістані. А батько сміявся, мовляв, оце так годують на війні, – намагається розбавити жартами сумну сторінку свого життя наш герой, який добре знає з особистого досвіду: щоб такі людські втрати забути та пробачити, знадобиться життя кількох поколінь.

Вчителював-вчителював, і знову на війну потрапив

– На жаль, є підстави вважати, що порівняно з війною, яка точиться сьогодні на Сході України, далекі афганські події вже не такі яскраві, – зазначає  воїн. – І не тому, що ми, ветерани війни в Афганістані, обділені увагою і повагою, а тому, що порівнювати доводиться з війною на своїй землі, яка щодня забирає квітучі молоді життя українців! Тільки-но почалися бойові дії на Донбасі, я не міг спокійно спати, думаючи про те, що 18-річні хлопці, як колись я, беруть до рук зброю, а військовий із досвідом сидить удома. Дружина благала, плакала, вмовляла не йти до військкомату. Деякий час я стримувався, дивлячись, як вона хвилюється. Але зрештою таки пішов.

Медичну комісію Віктор Федорович пройшов без проблем, хоча кілька років тому в чоловіка прорвалася виразка шлунку і йому робили операцію. А от повістка, на яку чекав боєць, зібравши всі необхідні речі, ніяк не надходила.

– Терпець урвався, телефоную до військкомату, а вони відповідають, що мають розпорядження вчителів не чіпати. Я кажу: то пишіть мене в добровольці. Тож тільки-но оголосили про початок наступної мобілізації, я поїхав у зону АТО, точніше – спочатку в Старичі (Львівська область) на полігон, а тоді вже на Схід. Коли були ще на Львівщині, моя дружина Світлана так нервувала, що сама приїхала і привезла мені бронежилет і каску. Відважні наші жінки, – усміхається Віктор Федорович. – Потрапив я до 22-го окремого мотопіхотного батальйону (92-ї окремої механізованої бригади). Наше формування стояло в обороні Верхньоторецького, між Авдіївкою та Горлівкою. Мене дуже вразило те, скільки там людей з проросійськими поглядами. Я навіть уявити не міг. Чоловіки здебільшого на тому боці гроші заробляють, а жінки по цей бік фронту за волонтерською допомогою у чергах стоять. Так і хочеться спитати: люди, де ваша совість? Був такий випадок: наш солдат пофарбував біля одного двору колодязь у жовто-блакитний колір, то місцеві мешканці перестали там воду брати, а ходили півкілометра до іншої криниці.

Спочатку Віктор Оношко стояв на блокпосту, згодом виконував обов’язки заступника начальника штабу батальйону.

– Війна – не місце для емоцій. Основне завдання тут – вижити і не втратити боєздатність, – наголошує він. – Я особисто йшов на війну, по-перше, через відчуття обов’язку, по-друге, щоб захистити свою родину і дім. Гірше за все, коли мобілізовані не розуміли, що вони на війні. Коли пили горілку, а потім ставали на міни, потрапляли під приціл снайпера... Просто через свою безвідповідальність і необережність. За пияцтво на війні треба суворо карати, бо це не місце для алкоголю. Я розумію, що декому дуже важко психологічно, але вживання спиртного зі зброєю в руках – це те саме, що піти і самому підписатися на смерть. Є, звичайно, й дуже мотивовані солдати, вони почали ще з Майдану, потім займалися волонтерством, пішли у добровольчі батальйони, а вже звідти до Збройних Сил. Якщо брати загалом, потенціалу у війська достатньо, і настрій такий, щоб піти до кінця, звісно, переможного. Хоча кожен розуміє, що крові у такому випадку буде багато. Мені особисто важко було повертатися з незакінченої війни...

Мабуть, саме з цієї причини чоловік до школи вже не повернувся, а пішов до військкомату, аби й надалі служити у Збройних Силах України, давати молодим солдатам мудрі поради з власного досвіду.

– Віктор Федорович – мій заступник, – говорить військовий комісар Носівського району Анатолій Халімон. – Він завжди стоїть за правду і взаємодопомогу. Він там, де потрібен, і добре знає, чого від нього чекають. Майор Оношко – сильний духом і мужній, хоча водночас дуже милосердний. Під час Майдану щовихідних їздив до Києва з дружиною, возив волонтерську допомогу. Особисто мені кращого заступника годі й шукати. Він небагато розповідає про війну, замість нього говорять його численні медалі й орден «За мужність».

– Можливо, звучатиме дещо пафосно, але я справді вірю у нашу перемогу. Коли я тільки-но приїхав на Схід, у моєму батальйоні жоден солдат не співав Гімн України, окрім мене. Ми це питання вирішили швидко. Кожен ранок розпочинався з Державного Гімну. Наших українських солдатів не варто вчити любити зброю. Їм  треба прищеплювати насамперед почуття патріотизму та обов’язку перед державою, в якій ми живемо, – переконаний  майор Віктор Федорович Оношко.

“Військо України”

Міністерство оборони України