Олександр Бирич: комп’ютерник, який командує танковим взводом

По-юнацьки худорлявий танкіст щось суворо втовкмачував двом бійцям у чорних комбінезонах — танкісти готували техніку  до експлуатації взимку. Коли ж я побачив його зблизька, був вражений його очима. Це були очі не юнака, а солдата, що бачив смерть побратимів, поразки і перемоги.

…Він лежав на березі неширокої річки Міус, втискаючись у ґрунт. Гуркіт вибухів, свист осколків снарядів, грудки землі… Літо 2014-го було спекотним в усіх сенсах. Черговий «олівець» російського «Граду» влучив у річку. На Сашка хлюпнуло водою… Це був останній вибух із пакета. Росіяни методично накривали українських бійців з-за кордону. Він повільно підвився. З води стирчали колеса ЗіЛ-131, що впав з переправи. Було чути стогін поранених, команди офіцерів. Підрозділи 72-ї окремої механізованої бригади бригади з боями відходили з лінії державного кордону.

Олександр Бирич народився в Білій Церкві, там же закінчив школу. Потім навчався у Харківському авіаційному інституті імені Жуковського. 2010 року став інженером, спеціалістом з комп’ютерних систем і мереж. Повернувся додому, працював за фахом, але з початком Революції Гідності зрозумів, що офісна робота не для нього. Його професійне життя різко змінилося наприкінці лютого 2014 року, коли побачив у новинах «зелених чоловічків» у Криму. Наступного дня після роботи він пішов з військовим квитком до військкомату. Там пообіцяли, що скоро викличуть. За два тижні у двері оселі Олександра постукав представник військкомату. Наступного ранку його разом з іншими добровольцями відправили на військову перепідготовку.

Але пройти повний курс навчання не судилося — було оголошено першу хвилю мобілізації. Олександра направили до артдивізіону 72-ї бригади.

У червні 2014 року на Сході країни стало дуже спекотно — точилися бої навколо Сніжного, Амвросіївки, на Савур-Могилі, біля Зеленопілля, Краснодона та Ізвариного.

На початку липня, коли українські війська, визволяючи рідну землю від російських найманців, вийшли на державний кордон, з території Росії їх почали обстрілювати з важкої ствольної та реактивної артилерії.

Як пригадує Бирич, на світанку помітили ракети, як феєрверки. «Диви, — кажу товаришу, що був зі мною на спостережному пункті, — в Росії хтось святкує весілля!» А він повернув голову, подивився і визначив: «Яке весілля, це «олівці» «Градів» летять!»

72-га бригада зазнала тоді важких втрат, а згодом потрапила в оточення. Літак, що доставляв воду, боєкомплект, харчі було збито. Один із днів літа 2014-го Олександр запам’ятав як другий день народження.

Ближче до 12 години росіяни традиційно закінчили свої «вправи», настала тиша. Для впевненості Сашко посидів ще певний час біля бліндажа, а потім вирішив піти до медиків по ліки для товаришів. Задля безпеки потрібно було обходити соняшникове поле вдовж лісосмуг, тобто літерою «П». Там на випадок обстрілу було вирито траншеї. Але він, упевнений, що стріляти не будуть, пішов навпростець. Ближче до середини поля стояли наші несправні гармати та муляжі в одностроях і касках, щоб уведений в оману ворог стріляв не по лісосмузі, де насправді були оборонні позиції, а по полю з їх імітацією.

— Проходжу техніку, далі метрів 150. Чую — кричать: «В окопи! «Гради!» Я розумію, що вже нікуди не встигну, падаю на землю, кидаю автомат на спину — може, врятує від осколків, щоб не перебили хребет, лежу і молюся. Прилітають ракети, в шаховому порядку розриваються, найближча — кроків за 20. Мене тоді підкинуло, і я почув стогін землі. Молився несамовито. Потім, похитуючись, встав, обтрусився і пішов до медиків. Вони бачать, що руки трясуться, а я весь брудний, у землі. Запитали, чи вип’ю. Погодився. Півсклянки спирту засмоктав, але мене ледь узяло. Потрібні медпрепарати — у кишеню, і знову до своїх, але вже в обхід, — розповідає Бирич.

У ті дні сталося справжнє диво

— Ще коли я ходив до школи, мені наснилося, що я десь воюю, бігаю з автоматом. І от ніби я сиджу на ящику з-під снарядів на краю лісосмуги, спостерігаю за горизонтом. Починається артилерійський обстріл, я підриваюся і біжу. Попереду два окопи, праворуч ближче, ліворуч — десь метрів за 20. Я застрибую в той, що ближче. Сиджу, тут прямісінько в окоп влучає снаряд. І я прокинувся, — згадує Олександр. — І ось серпень 2014 року, бої під Краснодоном. Така сама обстановка, лісосмуга, мене командир взводу посадив на ящик і дав бінокль — спостерігати за ворогом, у разі небезпеки всіх оповістити. Сиджу я, хлопці викопали правий окоп, копають лівий. Ворог нас обійшов з правого флангу, почав бити по наших позиціях з артилерії. Я кричу: «Всі в окопи!» — і біжу, а мені на ходу пригадується той сон. Ситуація ідентична, і я вирішив бігти до лівого окопу. Обстріл минув хвилин за 45. Вилажу з окопу, дивлюся, що ж там? Усе як у сні: ворожий снаряд влучив точнісінько в окоп! Досі гадки не маю, що це було? Дежавю, альтернативна реальність чи застереження? Що б то не було, але моя віра у Господа Христа зміцнилася неймовірно.

Потім був прорив з оточення. Виходили у складі 2-го батальйону майора Михайла Драпатого від Ізвариного разом із спецпризначенцями 3-го полку та прикордонниками. На переправі через Міус на них чекали росіяни і донецькі сепаратисти. Маринівку проїхали важко, прибули на околиці Степанівки. Там — бій, попереду — блокпост бойовиків. Пара наших БМП і БТР за 15-20 хвилин роздовбали його. Колони пішли далі. І тут у БТР-80 влетів снаряд. Рвонуло так, що його повністю охопило полум’я, а хлопці, що сиділи ззаду, миттєво загинули.

Потім були Савур-Могила, прорив з боєм через Амвросіївку. Олександр через мінно-вибухову травму опинився у шпиталі.

13 березня 2015 року першу “хвилю” демобілізували. Майже рік Сашко проходив реабілітацію у спеціалізованих центрах Києва та Білої Церкви. Навесні 2016 року знову пішов до війська, підписав контракт. У вересні 2016-го отримав звання “молодший сержант”, тоді ж попросився в танкісти. Невдовзі став командиром Т-64.

У серпні після офіцерських курсів у Національній академії сухопутних військ ім. гетьмана Сагайдачного і присвоєння звання «молодший лейтенант» хлопець повернувся до 72-ї бригади командиром танкового взводу.

На запитання, чому вирішив стати професійним військовим, Олександр відповів: «Не можу дивитись, як деякі чоловіки ховаються за жіночими спідницями. Триває війна за нашу державність, наше майбутнє. Треба боротися…»

“Народна армія”

Міністерство оборони України