Найдовший рейс... на війну

У бутність водій автобуса Народний Герой України Костянтин Шкапоєд курсував на маршруті між Коблевим і Одесою. Виїжджав рано, а повертався під вечір. Нинішній «рейс» затягнувся на майже чотири роки... Змінити кермо на кулемет, трасу на окоп чоловіка змусила війна.

У Пісках, де вулиці збереглися лише умовно, тепер зовсім інші дороговкази. Військові в селищі-пустці орієнтуються здебільшого за неофіційними назвами наших ротних і взводних опорних пунктів. Разом із Олегом, заступником командира батальйону по роботі з особовим складом однієї з мотопіхотних бригад, ми деякий час трясемося на вибоїнах місцевих доріг на його автівці. Олег час від часу викручує кермо то по правій стороні вулиці, то по-англійськи звертає на лівий її бік і мчить по зустрічній смузі. На мій здивований погляд лаконічно відповідає: «Входимо у сектор обстрілу. На териконі росіяни сидять і нас добре бачать». До бойовиків тут від сили кілометр-два по прямій. Зупиняємось біля купи цегли та будівельного сміття, що була колись чиїмось будинком. Пірнаємо між уламками каміння і залізяччя на ледь помітну стежину.

Нарешті ми досягли місця призначення — взводного опорника. Тут господарство Кості Шкапоєда. А точніше — старшини військової служби за контрактом Костянтина Шкапоєда, кавалера ордена Народний Герой України.

Зараз день, а бойовики активізуються в темну пору доби, тому завидна бійці на ВОПі трохи відпочивають.

Але в командира, старшого на позиції, такої преференції, як денний відпочинок, немає. Костя на ногах: потрібно подбати про харчі, зв’язок, боєкомплект та зброю. Ледь умовили для фотографії одягти кітель із нагородою.

Зрештою старшина таки вмостився на якомусь чурбаку, мовляв, готовий розповідати.

— Я родом із Миколаївської області. Маю четверо дітей і... трьох онуків, — каже він. — До армії працював водієм. У мене було два автобуси — ЛАЗ і ПАЗ, то ними і ганяв на міжміських маршрутах. Не шикував, звичайно, але на життя загалом вистачало. Так, напевно, і крутив би кермо, якби 2 травня 2014 року в Одесі мій товариш не загинув би від рук проросійських бандитів. Хороший був мужик, працював в охоронній фірмі. Тому я зібрав наплічника і пішов добровольцем у 34-й батальйон територіальної оборони «Батьківщина», який формували в Кіровограді (тепер Кропивницький).

Видно, що Костянтину важко всидіти на одному місці — завидна потрібно багато чого зробити. Тому йдемо оглядати позиції. А старшина дорогою продовжує розповідь.

— Я строкову служив у ГРВ у Німеччині. Був водієм «Уралу» — машини забезпечення з роти МТЗ танковому полку. За півтора року служби за кермо тримався набагато частіше, ніж за автомат. Зброю тримав у руках на стрільбах, а потім — при складанні присяги, — сміється Костя. — Коли формували батальйон, таких «бійців», як я, було чимало. Але в усіх було бажання навчитися воювати. Хочу подякувати нашому першому комбату Дмитру Красільнікову, який привозив до нас на полігон різних профі, котрі буквально з нуля навчали нас правилам виживання на полі бою. Робили все, щоби ми не розгубились у першій же сутичці з бойовиками.

Але свій перший бій Костянтин, за його словами, пам’ятає епізодично.

— Нас висадили в чистому полі біля Олександро-Калинового десь у другій декаді червня 2014 року. Ми почали будувати позиції. Ніч якось перебули, а вже наступного дня сталася перша сутичка з бойовиками. Вони гатять по нас — ми відстрілюємось. Але найбільшою проблемою для нас був ворожий снайпер. Від його кулі загинув мій побратим. Це, власне, друга причина, чому я тут і досі воюю. Та й воювати ми вже навчилися. Ганяли не лише їхніх «ополченців», але й російських «регулярів». І було це ще влітку 2014 року, коли в батальйоні були самі автомати, один броник на трьох та каски радянського виробництва. Я вважаю, коли людина має ідею, воює за свою землю — вона непереможна, на відміну від тих, хто зі зброєю підтримує неправе діло.

Нашу розмову перериває пронизливий вереск сигнальної міни. Костя підхоплюється, але боєць на «фішці» подає знак: «все ОК». Позиції ВОПу добре укріплені. За словами Костянтина, бойовики майже щоночі випробовують їх на міцність. Він демонструє нам нашвидкуруч залатану діру в стелі одного з укриттів. Декілька днів тому сюди поцілив снаряд із гармати БМП-1.

— Загалом зараз тут тихо. Так, час від часу пострілюють, — говорить старшина. — Але бойовики риють землю, як навіжені. Можливо, укріплюються на випадок нашого наступу. В їхніх новинах тільки про це й говорять. Раніше навпроти нас було п’ять позицій бойовиків. Тепер стало одинадцять. Ми їх, звичайно, не провокуємо, але якщо вони починають лізти — даємо доброго прочухана.

Тут, до слова, проявилася пристрасть старшини — кулемети. На станині біля однієї з амбразур закріплений НСВ-12,7 «Утьос». Поки розмовляємо, Костянтин, не дивлячись на свої руки, хутко розбирає-складає зброю. Перевіряє, чи достатньо біля кулемета боєкомплекту.

— Я починав воювати зі звичайним «калашматом». Це вже потім мені доручили РПК. Розібрав його, подивився, як працює. Ну, думаю, оце повоюємо тепер! А 2015 року дали нам ДШК. Фахівців із ними працювати було мало. Я вже був командиром відділення, тому ротний доручив учитися на «крупнику» мені. А як вчилися: прийшов якийсь хлопець, розповів, як він складається-розбирається. Дали трішки постріляти. Тоді я відчув, що це — мій калібр. Не скажу, що я дуже великий фахівець, але під час бою в пітьмах розібрати-скласти його зможу і раду дам. Вже знаю усі його «болячки» — де і як кулемет «хапає клина», то мені вже для розбирання-складання навіть ліхтарик не потрібен. А недавно нам «дегтяря» (РКД) привезли. Єдина біда була — стріляв тільки одиночними. Розібрав, змастив, покрутив, поміняв пружину. Працює! Люблю я кулемети: як гепнеш, то лише луна від пострілів на ворога діє краще за заспокійливе!

Не оминули в розмові й тему нагородження орденом Народний Герой України. Для старшини Шкапоєда ця процедура не була простою з багатьох причин.

— Ну що я такого героїчного зробив?! — дивується Костянтин. — Адже були «заруби» з ворогом і до того випадку, і після. Ми тоді готувались до визволення Дзержинська (Торецьк). По рації почули, що наші хлопці десь потрапили в засідку і їх притисли з усіх сторін. Прожогом стрибнули на броню і вдарили по бойовиках. А потім ще й блокпост їхній відбили. Я давно про це забув. Аж раптом комбат приходить і наказує їхати до Вінниці. Скажу відверто: три дні поза позиціями — це був для мене кошмар. Кожні 15 хвилин дзвонив хлопцям, дізнавався, чи все гаразд. Я не такий сильно відповідальний, але за хлопців дуже переживаю. Вони вже не перший день зі мною. Сформувався добрий колектив бійців, у яких я впевнений. Це не значить, що у групі всі янголи. Але всі конфлікти залагоджуємо по-родинному. Була б моя воля, то ті срібні тризуби отримав би кожен з моїх хлопців! Або додому поїхали б у відпустку на тиждень чи два. Та я на другий день починаю вже нудитися без свого взводу!

Ми від’їжджаємо, а Костя, скинувши нарешті «парадний» кітель із нагородою, знову береться до роботи: заходиться поратися біля розібраного двигуна легковика, що стоїть біля його КП.

— Я ж з дитинства механік, — каже він. — Для мене в машинах гайки покрутити — такий кайф, як і кулемети...

Володимир Скоростецький, «Народна армія»

Міністерство оборони України