Підполковник Василь Коваль пройшов Іловайськ і зараз продовжує війну з окупантами

21 жовтня 2014 року Указом Президента України за особисту мужність і героїзм, проявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, а також вірність військовій присязі підполковник Василь Коваль був нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

Як людина дуже скромна і невибаглива він ніколи не хизується своїми успіхами, а продовжує і далі вірно служити Батьківщині.

Василь Коваль закінчив факультет артилерійської розвідки Сумського військового інституту артилерії. Пройшов шлях від командира взводу станції наземної артилерійської розвідки до офіцера командного центру штабу армійського корпусу. Закінчив Національний університет оборони України імені І. Черняховського.

9 травня 2014 року групі офіцерів, до якої увійшов підполковник Коваль, було наказано виїхати до місця розташування запасного пункту управління. А вже за десять днів надійшла команда переміститися в Донецьку область з подальшим входженням до сил Антитерористичного центру.

Наші війська визволяли село за селом, просуваючись уперед, углиб Донецької області. Одного разу підполковнику Ковалю було запропоновано очолити загальновійськовий резерв і прорвати оборону противника в Авдіївці. Зокрема, необхідно було вийти на північну околицю міста, пройти через його центр, де над будівлею міської ради встановити Державний прапор України. Під час пересування всі вогневі точки противника підлягали знищенню. Після цього було необхідно закріпитися на в’їзді в Донецьк у районі кільцевої дороги.

О 16.00 група у складі 48 осіб на чотирьох танках і чотирьох БМП-2 так званими «зеленками» вийшла на Авдіївку. Змітаючи на своєму шляху ворожі блокпости, колона української бронетехніки під командуванням підполковника Коваля стрімко увійшла в місто, спричинила паніку в лавах противника і його втечу з бойових позицій.

– З успіхом виконавши поставлене завдання, вже о 20.40 ми підійшли до кінцевої точки нашого маршруту і зайняли кругову оборону. За триста метрів від нас був найбільш укріплений блокпост терористів. Розташований на роздоріжжі біля колишнього поста ДАІ, він перекривав в’їзд до Донецька. Під час зайняття бойових позицій один із танків несподівано повністю провалився в каналізаційну шахту. На щастя, ми вчасно встигли евакуювати людей. Але, на превеликий жаль, цей танк став нашою першою безповоротною втратою, – розповідає офіцер.

Бій, в який були втягнуті українські бійці, тривав до 8.30 ранку. Протягом усього часу до терористів на джипах і мікроавтобусах під’їжджало підкріплення, проте вмілі дії наших воїнів зводили нанівець спроби противника досягти чисельної переваги. Крім того, завдяки темряві в бій тривалий час не могли вступити ворожі снайпери, але вже на світанку вони активізувалися і зосередили свій вогонь на триплексах і люках української бронетехніки. Це позбавляло командирів можливості вести огляд і оцінювати ситуацію. Боєкомплект танків і БМП закінчувався.

Для виправлення ситуації Василь Коваль прийняв рішення відійти на 800 метрів і зайняти оборону під прикриттям «зеленки». Саме тут вперше за добу в особового складу з’явилася можливість спішитися і зв’язатися з командуванням для уточнення дій. Дванадцять хвилин по тому за п’ятдесят метрів від лісосмуги зупинилися два мікроавтобуси. Бойовики, що вискочили з них, не шкодуючи боєприпасів, відкрили по лісовому масиву вогонь зі стрілецької зброї і мінометів калібру 82-мм. Наших хлопців врятувало тільки те, що противник не знав конкретних місць зосередження техніки і стріляв не прицільно.

– Припускаю, що на той момент у багатьох моїх хлопців промайнула думка про кінець, – згадує офіцер. – А тут ще доповідають про першого пораненого. Відразу по моїй команді екіпажі одного з танків і БМП застрибують на свої місця і буквально вилітають на швидкості з лісосмуги. В результаті танк з першого пострілу на друзки розбиває мікроавтобус з лівого флангу, а бойова машина піхоти чергами накриває живу силу противника і другий мікроавтобус. Завдяки діям цих двох екіпажів нам вдалося вийти з того бою живими і вивести техніку.

Пізньої ночі група повернулася до базового табору, а вже вранці наступного дня, отримавши черговий наказ, висунулася на підтримку 20-го батальйону територіальної оборони в напрямку Красногорівки та Мар’їнки.

– На тій ділянці опір бойовиків був марним, – розповів підполковник Коваль. – Красногорівку ми звільнили протягом двох годин. Вже маючи в активі певний досвід, ми якнайшвидше знищували вогневі точки і переможно просувалися в бік Мар’їнки. Підійшовши практично до її околиць з боку населеного пункту Трудівське, відчули серйозний опір противника. П’ять годин знадобилося на те, щоб ми взяли під контроль північну частину міста.

Впродовж п’яти днів разом із особовим складом 20-го батальйону підлеглі офіцера утримували позиції. За цей час українські воїни познайомилися з місцевими жителями. Військові ділилися з ними питною водою, консервами, крупами та хлібом.

Протягом цього часу, за наказом командування, бронегруппа висувалася на околицю Донецька для демонстраційних дій. Таким чином вони намагалися обдурити противника і нав’язати йому думку, що готуються до захоплення Донецька.

За п’ять днів, здійснивши 170-кілометровий марш, підполковник Коваль зі своїми підлеглими прибув до Старобешевого для отримання чергового завдання і подальшого висування на Іловайськ.

– До Іловайська ми заходили 7 серпня у супроводі розвідгрупи 40-го окремого мотопіхотного батальйону – хоч як дивно, без жодного пострілу, – розповідає Василь. – Після цього зайняли опорні пункти так, що підперли «півмісяцем» південну, західну і північну частини Іловайська. З протилежного боку завдання виконували військовослужбовці 51-ї окремої механізованої бригади.

Перед групою стояло завдання не допустити прориву в місто підкріплення противника як у вигляді живої сили, так і техніки. І вона його виконувала «на відмінно». Зокрема, за два тижні було відбито наступ танкової колони, що рухалася з боку Харцизька.

– Очолював колону танк з величезним російським прапором, – пригадує Василь Коваль. – Напевно, хотіли пригнітити нас психологічно. Але ми не розгубилися. Першим пострілом підбили йому лівий бік. Танк втратив хід, почав горіти і диміти. Екіпаж із криками швидко покинув машину, а колона, підібравши його на броню, розвернулася і пішла геть. Тоді це вселило в нас ще більше впевненості. За п’ять днів наступ повторився. Тільки цього разу головний танк перед собою штовхав вантажний напівпричіп. Так сталося, що за кілька днів до цього артилеристи передали нам протитанкову гармату МТ-12 з бронебійними боєприпасами. Саме з неї прямою наводкою ми вщент розбили цей причіп-прикриття. Колона зупинилася і над кожною машиною з’явився білий прапорець. Минає година, друга, третя. Вони стоять. Ми ж вважали, що це сигнал про припинення стрільби. Але, як виявилося, це були такі розпізнавальні знаки. Відблиск лінзи бінокля викрив нас. Вони скористалися ситуацією і вистрілили в наш бруствер. Обійшлося без втрат, але незначні поранення в нас були. Однак поки я приходив до тями після контузії, танкісти розвернулися назад на Харцизьк. І це нас врятувало. Вони ж не знали, що на нашій, замаскованій під мостами позиції, лише один танк, БМП і гармата. До речі, ці мости нас дуже виручали під час артобстрілів. Противник кожен день випускав по нас вагони снарядів.

28 серпня підполковник Василь Коваль отримав наказ залишити позицію і вирушити колоною в бік основного угруповання військ так званим «зеленим коридором».

– Моя група мала замикати колону і виконувати функції тилової похідної застави, а за необхідності придушувати вогневі точки противника, – пригадує офіцер. – У населеному пункті Многопілля, де вишикувалася колона, якоїсь миті раптом пропав зв’язок. Відразу за цим почався мінометний обстріл. Міни рвалися за кілька метрів від машин. Але наша група була змушена затриматися в селі на сорок хвилин. Чекали екіпаж БМП, що загубився. Однак навіть пошук, здійснений розвідгрупою, не дав результату. Так ми висунулися в бік Червоносільського, де вдалося знищити перший опорний пункт ворога. Другий нас чекав в Осиковому – його ми теж вдало розстріляли прямим наведенням із танка, що йшов на чолі групи.

Проте у Новокатеринівці, опинившись як на долоні перед переважаючими силами противника, група підполковника Коваля, до якої на той час входили три танки, три БМП, дві вантажівки і три мікроавтобуси з пораненими бійцями, була буквально «розмазана» по дорозі ворожою артилерією.

– По нас вели вогонь з 360 градусів. Перебуваючи у башті БМП, я тільки і встиг помітити, як у наш корпус влучив снаряд. Як він не вибухнув, одному Богу відомо, але башта через це вже не могла обертатися. За мить механік-водій доповів, що снаряд влучив у передню частину справа. Перебита гусениця, тобто ми “роззуті”. При цьому він проявив вищий рівень професіоналізму і поворотом вивів машину на ліве узбіччя в кювет, – згадує офіцер.

Спочатку цю улоговинку під дорогою вороги зі свого опорного пункту не вгледіли. Тому відразу після зупинки бійці, під прикриттям машини, один за другим «посипалися» у відчинений задній люк. Переконавшись, що вийшов механік-водій, до відсіку десантування почав пробиратися і Василь. Але в цей час стрільба вже переключилася на їхню бойову машину. Кулі клацали по броні. Офіцер викинув поперед себе бронежилет, автомат і дві радіостанції…

– І тільки мені залишилося зробити декілька рухів, щоб вийти, як буквально перед носом тіло бойової машини з іскрами «прошив» черговий снаряд, який теж, на щастя, не вибухнув, – розповідає Василь. – Приголомшений, виповз із люка і наказав усім йти розсипом через поле за пагорб. Снайпери тримали це місце під прицілом, і в одного з хлопців влучили. Товариші по службі взяли його і потягнули в бік укриття. Після сигналу, що всі захищені, я теж поповзом почав пробиратися до них. Як раптом «бах», і я чую, як куля застрягла у бронежилеті. Наступна куля влучила прямо у ствол автомата, який тримав у руці. Вибратися з цієї ситуації допоміг випадок. Якоїсь миті з-за хмар виринули два наші літаки і завдали удару по опорному пункту та всій території навколо. Вогонь і завіса суцільного диму дали можливість швидко подолати відстань до укриття.

Однак, як виявилося, це було не найстрашніше. Кілька діб потому воїни йшли соняшниковим полем, в яке раз по разу після масованих артилерійських обстрілів виходили терористи і забирали в полон українських солдатів. Не оминула ця доля і Василя. Однак цю сумну сторінку зі свого життя він намагається якомога швидше забути і ніколи не згадувати. Вже за кілька днів представники місії Червоного Хреста евакуювали групу поранених, серед яких був і Василь Коваль, до українського госпіталю.

Після тривалого лікування та реабілітаційної відпустки підполковник Коваль повернувся до строю, і зараз його війна з окупантами продовжується.

“Військо України”

Міністерство оборони України