«Грузинський сценарій» починається не там, де всі думають

Про «грузинський сценарій» в Україні говорять дедалі гучніше: суспільство втомлюється від війни, починає боятися її продовження сильніше, ніж залежності від Росії, розчаровується в Заході — а політичну нішу займають ті, хто продає відмову від попереднього курсу під вивісками «мир», «стабільність» і «прагматизм». І в цього страху вже є матеріальне грузинське втілення: Єврокомісія констатує, що дії грузинської влади де-факто зупинили вступ до ЄС, а рішення уряду наприкінці 2024 року відсунуло відкриття переговорів аж до 2028-го.

Але питання не в тому, чим усе закінчилося. Питання — коли саме це почалося. Коли до влади прийшов Бідзіна Іванішвілі? Коли ухвалили закон про «іноземний вплив»? Чи значно раніше — коли надскладне перетворення суспільства почали уявляти як набір швидких і зрозумілих рецептів?

Уявімо експеримент: що буде, якщо суспільство отримає майже ідеального реформатора — молодого, освіченого, прозахідного, енергійного, озброєного сучасними рецептами модернізації і готового без жалю ламати стару корупційну систему? Уявляти не треба. Його звали Міхеіл Саакашвілі. Він справді зробив те, про що в Україні досі мріють: розігнав стару дорожню поліцію, різко скоротив побутову корупцію, перебудував державні сервіси і перетворив Грузію на міжнародну вітрину пострадянської модернізації. Минуло два десятиліття. Саакашвілі — за ґратами, а після нових вироків, за повідомленнями Reuters, його ув'язнення може тривати до 2034 року.

Грузія початку 2000-х була не просто корумпованою країною. Після розпаду СРСР, внутрішніх конфліктів, воєн в Абхазії та Південній Осетії, економічного розвалу й криміналізації держава для багатьох стала не спільним правилом, а територією виживання між чиновником, силовиком, кланом і знайомим, який може «вирішити». Показовий штрих із дослідження Світового банку: до реформ місце дорожнього поліцейського могло коштувати від 2 до 20 тисяч доларів хабаря — вкладення потім «відбивали» на водіях. Корупція була не збоєм системи, а способом її роботи.

Революція троянд 2003 року дала Саакашвілі майже революційний мандат на демонтаж цієї держави. І тут грузинська історія зустрілася з великою вірою початку 2000-х: пострадянську країну можна швидко витягнути з минулого через чесні вибори, сильного реформатора, нові інституції, ринок, громадянське суспільство і західну підтримку. Результати перших років були настільки сильними, що скептицизм здавався недоречним: стару дорожню поліцію ліквідували, 16 тисяч працівників звільнили, а за кілька місяців замінили приблизно 2300 нових патрульних. Перебудовували податкову й митницю, енергетику, реєстраційні процедури, державні сервіси.

Але саме блиск успіху міг приховати слабкість моделі. Найкраще було видно те, що легко виміряти: кількість хабарів, час отримання документа, податкові надходження, чисельність чиновників, довіру до поліції. Значно важче — страх, образу, залежність від «своїх», готовність жити за однаковим правилом і відмовитися від особистого винятку. Система вимірювання бачила передусім те, що вміла вимірювати. У листопаді 2007 року влада силою розігнала протести, запровадила надзвичайний стан, а силовики увірвалися до телеканалу Imedi та припинили його мовлення — Human Rights Watch задокументувала надмірне застосування сили. У 2008-му прийшла війна з Росією — фактор, який не дерегулюєш указом. А у вересні 2012-го відео катувань і сексуального насильства над ув'язненими спричинили масове обурення напередодні парламентських виборів.

На виборах 2012 року перемогла «Грузинська мрія» Бідзіни Іванішвілі — перший мирний демократичний перехід влади в незалежній Грузії. І це принципово: виборцям не продавали повернення хабарів і старого даішника. Їм продавали нормалізацію, справедливість, мир, припинення жорсткості та надмірної концентрації влади. Відкат старої логіки майже ніколи не приходить під власним ім'ям. Далі він став сучаснішим: проблеми з незалежністю судів і прокуратури, тиск на медіа та громадянське суспільство, дедалі жорсткіший політичний контроль. А у 2024 році закон про «прозорість іноземного впливу» став для ЄС одним із маркерів демократичного відступу.

Тож чому реформи не стали незворотними? Найпростіше розкласти провину між Саакашвілі, Іванішвілі, Росією, Заходом і «невдячним» суспільством. У кожному поясненні є частина правди. Але є ще одна проблема: суб'єктність реформатора може певний час компенсувати дефіцит суб'єктності системи — та не може назавжди її замінити. Сильний лідер здатен своєю волею змінити правила, кадри, стимули й поведінку державної машини. Але позичена суб'єктність залишається позиченою. Неможливо указом створити мільйони людей, які внутрішньо погодилися: правило має діяти і тоді, коли воно невигідне особисто мені.

Можна за кілька років побудувати нову поліцію. Значно важче — суспільство, якому більше не потрібен знайомий поліцейський. Саме там починається реформа, після якої «грузинський сценарій» перестає бути нашою долею. І найнебезпечніша помилка — коли розчарування в одному сильному реформаторі породжує не запит на сильніші інституції та більшу суб'єктність суспільства, а лише на ще сильнішого реформатора. Дефіцит суб'єктності не зникає — він просто шукає нового зовнішнього носія.