Пірати на службі Корони: як Британія легалізувала морський грабіж

У XVII столітті Англія не мала потужного військового флоту, щоб змагатися з Іспанією та Португалією за колоніальні багатства. Тож Лондон вдався до хитрощів: почав видавати приватним судновласникам каперські свідоцтва (Letter of Marque and Reprisal), які дозволяли їм атакувати й грабувати ворожі кораблі. Так розбійники перетворювалися на комбатантів, що воювали за інтереси держави.

Каперство було суворо регламентованим бізнесом. Здобич слід було доставити до союзного порту, де Адміралтейський суд визнавав її законною. Частина грошей діставалася Короні (10–20%), частина – лорду-адміралу, а основний зиск отримували інвестори, які споряджали корабель. Капітан і команда ділили решту.

Яскравим прикладом такої політики стала Ямайка, захоплена англійцями у 1655 році. Порт-Роял перетворився на головну базу каперів, а награбовані гроші зробили його найбагатшим і найгріховнішим містом світу. Саме звідти у 1671 році сер Генрі Морган вирушив у похід через джунглі та спалив Панаму – одне з найбагатших міст іспанської Америки. Іспанія вимагала його страти, але король Чарльз II не лише виправдав Моргана, а й посвятив його в лицарі та призначив віцегубернатором Ямайки.

Утім, усе змінилося наприкінці XVII століття, коли Англія стала потужною торговельною державою. Королівський флот зміцнів, і капери перетворилися на загрозу для морських шляхів. Ухвалений у 1698 році Закон про піратство поставив учорашніх героїв поза законом. Показовою є доля капітана Вільяма Кідда, який мав каперське свідоцтво, але через політичні інтриги був повішений у 1701 році. Його тіло в ланцюгах роками висіло над Темзою як застереження всім, хто не зрозумів, що епоха легального грабежу завершилася.

Тож найвідоміші «пірати» в історії були не вільними розбійниками, а частиною імперської системи. Корона використовувала їхню жадобу, щоб зламати монополію Іспанії, а коли потреба відпала – безжально від них позбулася.