По батькові: від Катерини II до «Андрійовича» Бандери

В Україні пропонують дозволити громадянам за власним бажанням повністю вилучати по батькові з офіційних документів. Відповідну петицію подали до уряду, закликавши розробити зміни до Цивільного кодексу та законодавства про державну реєстрацію актів цивільного стану. Нині закон дозволяє змінити по батькові, але не відмовитися від нього повністю, що може створювати незручності з особистих чи сімейних причин, а також під час оформлення документів і реєстрації за кордоном.

На перший погляд, по батькові — давня й невід'ємна частина українського імені. Але чи завжди українці називалися так, як ми звикли сьогодні? Чи був Богдан Хмельницький Михайловичем, а Степан Бандера — Андрійовичем?

На Московії, а згодом у Російській імперії «отчєства» були породженням бюрократичної машини, привілеєм і маркером соціального статусу. Їх утворення та право присвоєння суворо регламентували. Катерина II запровадила різні форми «отчєств» залежно від класу, орієнтуючись на «Табель про ранги» 1722 року: чиновникам перших п'яти класів дозволяли по батькові на «-ович», «-євич», шостих–восьмих — на «-ов» та «-ін». Хто до «благородного» стану не належав, той «по батюшці» не отримував. Патронімічні моделі існували й в українській, білоруській, польській, скандинавській традиціях — імперія ж перетворила їх на формалізований соціально-адміністративний компонент повного імені.

Показова історія з Хмельницьким. Енциклопедія історії України подає його як Богдана (Зиновія-Богдана) Михайловича Хмельницького, але в документах XVII століття гетьмана називали по-різному — ім'ям, прізвищем, титулом, іноді з вказівкою на батька. У козацьких реєстрах і дипломатичному листуванні він — Богдан Хмельницький, Гетьман Війська Запорозького. Лише в російській історіографії XIX століття форма «Богдан Михайлович» поступово стала звичною. Микола Костомаров у праці «Богдан Хмельницький» пише навіть «Богдан Хмельницький Михайлович».

Схожа історія зі Сковородою. У листах латиною він підписувався Gregorius Sabbin, Gregorius Skoworoda, подеколи «Савич» — але водночас користувався формою «Варсава» («син Сави»), а у творі «Благодарний Еродій» 1787 року підписався «Григорій Варсава Сковорода». Отже, він грав із власним патронімом, а канонічне «Григорій Савич» — пізніша традиція. Микола Хвильовий ще 1923 року іронізував із цієї звички російської інтелігенції.

Після 1917 року більшовики ліквідували станові привілеї, але модель по батькові не відкинули — навпаки, поширили на всіх. Нові РАГСи фіксували ім'я, по батькові та прізвище для кожного, а з єдиною паспортною системою графа «По батькові» стала обов'язковою. Звичний порядок П.І.Б. закріпило Положення про паспорти 1940 року.

На західноукраїнських землях після війни місцеві не сприймали нових звертань — ні «товаріща», ні по батькові, бо традиційними були «пан» і «пані». Радянським пропагандистам довелося попрацювати: «Радянський Львів» 2 квітня 1946 року надрукував статтю Володимира Островського, де пояснювалося, що по батькові — питомо українська форма. «Помиляється той, хто думає, що звичай цей не український, а запозичений у наших сусідів – росіян», — писав автор.

А тепер про курйоз. У 2020 році Степану Бандері присвоїли звання Героя України, назвавши його в указі «Степаном Андрійовичем». Проте ні в паспортах, ні в анкетах Бандери, який народився в Галичині й жив у Другій Речі Посполитій, графи «по батькові» ніколи не було. Батька справді звали Андрій, тож у церковній метриці могло бути «син Андрія» — і не більше. «Андрійович» виник через те, що сучасне діловодство спирається на радянські шаблони, де П.І.Б. — обов'язкове тріо. Так само Андрія Мельника, якого нещодавно перепоховали в українській землі, на могильному хресті названо «Атанасовичем».

По батькові давно стало частиною ідентичності багатьох українців — настільки звичною, що в педагогічному, науковому, медичному чи юридичному середовищі звертання на ім'я й по батькові досі переважає над «паном» чи «пані». Юрій Шевельов згадував, що навіть серед інтелектуалів-емігрантів МУРу всі зверталися одне до одного на ім'я й по батькові, і лише Євген Маланюк принципово наполягав, щоб його називали паном Євгеном. Тож питання не в тому, «російське» це чи ні, а в тому, чи було воно частиною самоідентифікації конкретної людини — і чи не наклали ми заднім числом звичну адміністративну форму на кілька століть української історії.