Веймарська конституція: як демократія стала трампліном для Гітлера

Рівно 105 років тому президент Фрідріх Еберт підписав Веймарську конституцію – документ, що мав стати містком між розбитою у Першій світовій війні імперією та новою республікою. Установчі збори у Веймарі схвалили текст ще 31 липня більшістю у 262 голоси проти 75, а чинності він набув 14 серпня.

Це була смілива для свого часу конституція: вперше на загальнонаціональному рівні право голосу отримали всі чоловіки й жінки від 20 років, гарантувалися індивідуальні права та правовий захист. Влада будувалася на трьох опорах – парламенті, канцлері та президенті, якого обирали всенародно на 7 років і який контролював військо та міг розпускати рейхстаг.

Але в документі ховалася міна уповільненої дії – знаменита стаття 48. Вона дозволяла президенту за надзвичайних обставин вводити особливі заходи, і саме через цю лазівку авторитаризм зумів увійти в демократичну систему.

Німеччина після війни задихалася від насильства та економічного виснаження. Лише у Берліні за 9 днів березня 1919 року загинули щонайменше 1200 людей. У цій атмосфері у вересні 1919-го Адольф Гітлер приєднався до Німецької робітничої партії, яка за рік стала Націонал-соціалістичною німецькою робітничою партією з расистською та антисемітською ідеологією.

У січні 1933-го нацисти прийшли до влади цілком легально – через вибори. Після підпалу Рейхстагу Гітлер переконав президента Гінденбурга застосувати статтю 48, яка скасувала базові громадянські права. А далі, залякавши опозицію, нацисти конституційною більшістю у дві третини голосів ухвалили закон, що передав право видавати закони уряду Гітлера в обхід парламенту. Так демократія юридично демонтувала сама себе, відкривши шлях Третьому Рейху.