Дмитро Краслянський: «Мене везли в госпіталь, а я співав побратимам Гімн»

Бажання жити було настільки сильним, що Дмитро Краслянський здолав неможливе. Два десятки складних операцій, запалення головного мозку, ампутація кінцівки і дві коми. Серце хлопця кілька разів зупинялося та знову починало боротися.

Як каже сам Дмитро, він добровільно мобілізований. Піти до війська вирішив як тільки Росія анексувала Крим. До лав Збройних Сил приєднався у першу хвилю мобілізації коли ще не було антитерористичної операції на сході країни. І коли ніхто не знав чого чекати. Тоді йому було 23 роки.

«Для мене війна почалася 9 травня у Маріуполі. Ті події були ключовими і стало зрозуміло, що буде далі в Україні. На в’їзді в місто люди нас блокували, не пускали. Хоча ми йшли дуже великою колоною техніки, — згадує Дмитро. — Напевно всі бачили відео з „літаючим БТРом“? Там техніка на великій швидкості проскочила барикаду в Маріуполі, що аж підстрибнула. Так ось у тому БТРі сидів і я».

Саме під час протистояння за стратегічне місто на південному фронті Дмитро Краслянський вперше дивом розминувся зі смертю. «Снаряд РПГ влучив у БМП та... не здетонував, бо ковпачок не був знятий. І снаряд просто вибухнув ззовні і не пропалив броню. Так вперше врятувала нас доля», — говорить хлопець.

Свій 24-й день народження Дмитро святкував на Савур-Могилі. А вже за три дні вони разом із побратимами потраплять під мінометний обстріл. «Мій день народження 15 липня. Наступного дня вранці на нас вийшов горезвісний терорист Стрілков разом зі своєю бандою. Ми дали їм хорошу відсіч. Потім, 17 липня російські найманці збили малайзійський боїнг. Це було в якихось шести кілометрах від нашої позиції. А вже 18-го — мене поранили, — говорить Дмитро. — До нас прилетів снаряд 120-й. Секунда, і я вже лежу, стікаю кров’ю. Намагався спершу встати, та не зміг. Виявилося, що ноги перебиті».

Він понад десять годин стікав кров’ю на позиції, адже бій не припинявся. Та, як згадує хлопець, не відчував болю, напевно через шок. Вивезти пораненого під обстрілами було неможливо. Побратими Дмитра як могли надали першу медичну допомогу — перев’язали джгутами та бинтами. Та їх не вистачило, бо майже все тіло було посічене, розірвані рани. «Та тримався, куди ж я дінуся! Коли вже поклали у вантажівку, щоб доправити до медиків, то я своїм хлопцям ще гімн співав», — сміється боєць.

До дніпровської лікарні Дмитра ледь встигли довезти. Щоб його врятувати, після вливання крові, лікарі ввели хлопця у штучну кому. «Коли прийшов до тями, то три-чотири дні пролежав, дивлячись в одну точку. Думав, що всі мої хлопці загинули, один я вижив. І тільки коли мені сказали, що це не так і багато хто з моїх побратимів живі-здорові, тоді я вирішив брати себе в руки», — згадує ті дні Дмитро.

Весь цей час — з моменту мобілізації Дмитро розповідав матері, що він на полігоні та проходить навчання. Навіть після найзапекліших боїв знаходив у собі сили, щоб зателефонувати і веселим голосом розказати, що він у казармі, що все з ним добре. Про те, що син воює, як і сотні інших українських матерів, його мама дізналася, коли Дмитро потрапив у госпіталь.

Пораненого бійця доправили до Німеччини, де йому зробили понад 20 операцій. Медики боролися із запаленням головного мозку та виводили з другої коми. Часом навіть у закордонних лікарів опускалися руки. Та хлопець не просто здолав смерть, а попри страшну перспективу лишитися прикутим до ліжка на все життя, пообіцяв, що неодмінно стане на ноги.

Коли лікарі впевнилися, що українському воїну нічого не загрожує, йому виростили 8 сантиметрів кістки і таким чином вберегли ліву ногу. Та тільки через півтора року суцільного лежання Дмитро зробив свій перший крок. Це було важке завдання, адже майже місяць він тільки вчився стояти за допомогою милиць. Та й це він зміг.

Марія Сальник

Міністерство оборони України