Двобій «Гіацинтів»... «Спостерігав за хлопцями і радів, що бачу їх за справжньою роботою проти окупантів» — командир гармати «Рибак»

Спекотний липень 2015-го. Російські окупанти п’ятий день поспіль обстрілювали з артилерії наші позиції біля Гранітного та Мар’їнки. Розвідка, встановивши, що вони гатять із далекобійного важкого «Гіацинта», повідомила їхні координати. Та ворог був хитрий, діяв професійно: відстріляє вночі кілька десятків снарядів і миттєво змінює позиції. Така собі обслуга-«привид». Проти ворожої гармати українці виставили власний «Гіацинт».

Два тижні молодший сержант Віктор Петриченко, командир гармати окремої артилерійської бригади з позивним «Рибак», разом зі своїми хлопцями «полювали» на ворожу «квітку» й буквально жили в лісосмугах поблизу Комінтернового. Страшенна спека не давала продиху ні вдень, ні вночі. Воякам набридло щоразу пити теплу воду та їсти консервовану рибу з тушонкою. Спали уривками, по кілька годин, просто неба. Вночі дошкуляли комарі. Та про відпочинок годі було й мріяти: війна є війна, всім важко, до того ж «Гіацинт» окупантів треба знищити за будь-яку ціну. Але замість того, щоб розпочати справжнє «полювання», гарматна обслуга «Рибака», здавалося, тільки те й робить, що постійно займає та змінює вогневі позиції. Раз у раз, тільки-но гармаші прилаштують свого «Гіацинта», «згори» надходить команда, рушати в інше місце. Його бійці помітно нервували. Воно й зрозуміло, адже «Саїду», «Гурману», «Пасічнику», «Цигану», «Старому» та «Балабону» хотілося справжньої роботи — вистежити таки тих артилеристів противника, які постійно уникали наших та намагалися перехитрити. Натомість доводилося вештатися лісами.

«Можливо, слід чекати, а не кочувати з місця на місце?» — висловлювали вголос думки українські гармаші. Та «Рибак» уже вивчив своїх хлопців, знав підхід до кожного — недарма ж півроку був їхнім командиром.

— На війні перемагає той, хто переграє противника, — казав Віктор своїм підлеглим. — Отже, думаємо та чекаємо, хлопці, ми його обов’язково накриємо. Гадаєте, я не хочу покарати загарбника? Але поки мусимо чекати. Так треба, — коротко відрізав Петриченко виснаженим та знервованим побратимам.

Та ось однієї ночі по радіостанції раптом надійшла команда зайняти вогневу позицію, приготуватися до стрільби. «Нарешті ми їм дамо перцю!» — раділи гармаші бороданя Петриченка-«Рибака». Розклавши боєкомплект на землі, чекали. Традиційно попрощалися один з одним, адже під час контрбатарейної боротьби статися може що завгодно. Минали хвилини, за ними години, а накази «працювати» не надходило... Нерви натягувалися, наче струни. Та незабаром скомандували «відбій», зібрати гармату і «додому». Так минув ще один, схожий на попередній, день. І знову невдало, як вважав колектив «Рибака», знову окупанти безкарно турбуватимуть вогнем. — Що ж, можливо, іншим разом більше пощастить, — на цій оптимістичній ноті з надією на день прийдешній розійшлися артилеристи на відпочинок.

Коли вкотре під час «роботи» надійшла вказівка від «Івановича», командира батареї, зайняти вогневу позицію, «Рибак» лише усміхнувся хлопцям, мовляв, знову тренуємось, все — в нормі. Аж раптом команда: «Стріляти „Рибаку“. Ціль — „Гіацинт“. Осколково-фугасним. Підривач — осколковий. Біглим — вогонь!» Не повіривши власним вухам, бійці Віктора Петриченка на мить завмерли, а потім немов струм пройшов крізь кожного — забігали, як вчили у навчальному центрі, кожен на своєму місці. Випустивши по ворогу кілька снарядів та ще не знаючи результатів своєї «роботи», за командою комбата змінили вогневу позицію. Вдруге зайняли місце для стрільби. За мить — знову наказ відкрити вогонь. Хлопці не бігали, а літали. Кілька хвилин — і ще понад десяток снарядів летять у бік ворога.

— Спостерігав за хлопцями і радів, що бачу їх знову за справжньою роботою. Кожен із них був втомлений та геть виснажений, але по-своєму щасливий і гордий тим, що саме він «упіймає» і знищить ту кляту гармату, — згадує «Рибак». А на ранок «Іванович» повідомив, що більше не «цвістиме» ворожий «Гіацинт» на нашій землі і по-чоловічому подякував хлопцям за гарну роботу...

Розмова добігала кінця, але відчувалося, що Віктор ще не все сказав. Виявляється, цей привітний бородань — киянин, до служби в армії вісім років працював... пожежником, рятував людей від вогню. Він і сьогодні їх рятує, але вже від нищівних обстрілів сусіда-загарбника. Тут, на війні, за його словами, набагато складніше, ніж у мирному житті, але, як каже, ні на мить не пошкодував, що продовжив контракт із військом. Ворог — підступний і навчений, тому треба вміти його перемагати.

Віталій Соколенко, ЦДО Міноборони України — журнал «Вiйсько України»

Міністерство оборони України