Командир роти особисто знищив три бронемашини ворога

Отримавши поранення обох ніг, Герой України капітан Володимир Гринюк продовжив керувати боєм.

Капітан Володимир Гринюк — нині заступник командира мотопіхотного батальйону 30-ї окремої механізованої бригади. Йому 29 років, народився у День захисника України. За першою освітою — вчитель інформатики. Має сина та дочку. Кадрових військових у родині до нього не було. Відслужив строкову. 2012 року закінчив Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. На Сході України воює з березня 2014-го. Улюблена зброя — великокаліберний кулемет.

Я повернувся зі взводних опорних пунктів на командно-спостережний пункт батальйону капітана Володимира Гринюка вже у темряві. Кількагодинна стрілянина та гранатометні вибухи на передовій майже вщухли, тож у Володимира з’явився час для бесіди під гарячу каву:

— Володю, чи правда, що ти сам знищив 70 бойовиків і три одиниці бронетехніки?

— Підрахунки не мої, а штабу бригади. Точну кількість особисто знищених російських найманців не назву. Наші найсерйозніші бої були швидкоплинними і не завжди закінчувалися перемогою. Наприклад, Логвинове ми взяли тільки з третьої спроби, завдали бойовикам значних втрат і відступили на старі позиції. Силами ротної тактичної групи ми все одно не втримали б це село, та й не ставили це за мету. Моє завдання полягало у знищенні ударного кулака, який там формував ворог. Проте, за даними розвідки вищого штабу, моя рота офіційно знищила там 183 бойовики. У цьому бою я спалив один танк власноруч, адже мій гранатометник, коли побачив ворожий Т-72, закляк на місці. Війна є війна. Я вихопив у нього з рук РПГ-7 з боєкомплектом і швидко зробив два постріли. Першим влучив під башту танка, другим, осколковим, відсік піхоту. Мені поталанило: гармата танка була неактивною, ствол дивився вниз і набік...

— Тобто, це був твій найважчий бій?

— Один із кількох, але він найцікавіший у тактичному плані. Спершу ми намагалися взяти Логвинове двома ударними групами на бронетехніці — не вийшло. До того ж, втратили два танки, один із яких був приданий моєму підрозділу. Його екіпаж, на жаль, не вижив. Ми відійшли, проаналізували ситуацію, і в мене виник задум — атакувати пішим порядком. Я взяв у головну групу кількох розвідників, перешикував роту. Для бойовиків наші дії стали несподіванкою, вони почали панікувати і тікати. А ми вдерлися на їхні позиції «на їхніх плечах».

Згодом найманці вхопили момент, коли придані роті Гринюка танки пішли в тактичний тил перезаряджатися, і спробували контратакувати. Але Гринюк знову прийняв нестандартне рішення: на чолі з ним та розвідником із позивним «Гібон» 26 його підлеглих пішли в атаку на... понад дві сотні ворогів! Тоді майбутній Герой отримав під хребет сніп гранатних осколків. Два з них після низки операцій хірурги вилучити так і не змогли. Ще в нього в різний час були контузії — у Дмитрівці після обстрілу роти з «Градів», під Луганським від вибухів артилерійського снаряду і протитанкової гранати. Гранатні осколки посікли йому обидві ноги, однак він залишився у строю і ці поранення в рахунок не бере.

Уже після повернення до строю у селі Рідкодуб рота Володимира провела ще один бій, яким він пишається. Підрозділ отримав завдання — доставити боєкомплект на один із оточених ворогом опорних пунктів сусідньої бригади. Коли рота пробилася на місце, виявилося, що сусідам боєприпасів не бракує, однак вони вкрай деморалізовані. Тоді, за 9 годин, під щільним вогнем противника піхотинці Гринюка витягли з оточення 106 бійців. Втрати його роти при цьому становили 7 людей пораненими і 2 вбитими. А за дві доби бригадна розвідка доповіла про 176 бойовиків, знищених ротою.

У розмові зі мною капітан часто згадує побратимів. Наприклад, розповідає про молодшого сержанта Ярослава Підкауру: «Був гранатометником — зараз обіймає посаду командира взводу. Рішучий та цілеспрямований, самотужки досконало вивчив положення Бойового статуту. На спільних навчаннях з канадцями у вересні 2015 року на Яворівському полігоні колеги не вірили, що він не кадровий офіцер, були просто в захваті від нього. У Вуглегірську Підкаура був поранений у руку, але залишився керувати взводом на позиціях роти. На жаль, пізніше в одному з боїв хлопець отримав два важкі поранення».

Безумовними авторитетами для себе Гринюк вважає командира батальйону, також Героя України, підполковника Сергія Собка і колишнього командира бригади полковника Віталія Гончарука — з ними він готовий іти в будь-який бій.

Про своє представлення до звання Героя України Володимир дізнався в Києві під час реабілітації, за дві години до вручення Золотої Зірки. Там комбат його збентежив ще однією новиною — вручати Зірку буде особисто Президент. Гринюк розхвилювався, як ніколи.

— Володю, — питаю вже перед від’їздом, — а як ти ставишся до звання Героя?

— Вважаю, що тепер в мене побільшало відповідальності, — зазначив він.

«Народна армія»

Міністерство оборони України