Захисник блокпоста

Віталій Якименко — один із перших, кого відправили на захист найбільш наближеного на той час до російсько-українського кордону блокпоста неподалік Макарового.

Цей пункт нищівно бомбили і місцеві терористи, і російська артилерія. Адже розміщений поблизу дороги, що вела в напрямку Щастя, він став на заваді бандформуванням.

У Гончарівському щойно мобілізованого Віталія призначили в роту снайперів. Напевне, через те, що молодий та спритний, або через те, що таким був вибір долі. Потрапивши в зону бойових дій, він одразу ж став командиром відділення. Його слухали товариші по службі, йому довіряли. Санінструктор Ігор Трохимець каже, що коли треба було виходити в «зеленку» та надавати допомогу пораненим, то звертався до Віталія, щоб прикрив, бо знав — не підведе. І яким би щільним не був вогонь, хлопець ніколи не полишав товаришів у біді.

До служби на цьому блокпосту вони разом пройшли Трьохізбенку, Ювілейне, Сабівку, Родакове, Щастя, Сватове та Старобільськ. Після тривалих боїв підрозділи 1-ї окремої танкової бригади відправляли в Чугуїв. Та невелика група бійців, серед яких був і Віталій Якименко, відмовилася залишати Донбас.

— Ми не хотіли відсиджуватися в наметах у Чугуєві. Нас було десь 30 бійців, 8 танків, і ми погодилися їхати до Станиці Луганської, в Макарове, — каже Віталій.

Військовослужбовців танкової бригади прикомандирували до 13-го батальйону. 80 українських солдатів зайняли позиції вздовж 100 метрів дороги, укріпивши передній край бетонними плитами. А навколо — сосновий ліс, який не подолати техніці. Тож наших бійців почали вибивати мінами, «Градами» та «Смерчами». Лише за 2 тижні дерева тоді перетворилися на обгорілі та понівечені стовбури. Ліс нагадував частокіл, який ніби хтось навмисне встановив. Адже осколки від снарядів летіли вгору на кілька метрів, зсікаючи соснові верхівки.

— Ми вже навчилися розрізняти за звуком, куди летить снаряд і якого калібру. А ховалися в бліндажі, який ще першого дня самі ж і спорудили, — згадує рядовий Якименко.

За перші місяці перебування на Луганщині йому вдалося осягнути чимало нюансів військової науки. Тож зорієнтуватися в будь-якій ситуації та скерувати вогонь для нього не становило труднощів. Бойові будні вчать діяти на випередження, бо часто спрацьовує принцип: або ти, або тебе.

— Одного разу я засік пересування в лісі. Під рукою не було СГД, лише автомат. А тут кожна секунда вирішальна. Даю координати танкісту і той робить свою справу.

Зранку нове завдання: супроводжувати двома БМП танк до села Комишного — табору базування прикордонників. Звідти до РФ лише 350 метрів — майже в руки ворогу. Та бійці не хвилювалися, адже прикордонники там стояли не один місяць і жодної провокації не було. Але за збігом обставин в ніч, коли там залишилися захисники блокпоста, розпочався мінометний обстріл.

— Перші залпи летіли рядком по 5 штук, наступні відступили на 5 метрів — і так пробивали всю територію. Над нами кружляв безпілотник, ми його чули, але збити не могли — не бачили. А що найцікавіше: жодна міна не впала за межами табору.

Всю ніч по українцях вели вогонь, під ранок — «Градами», а потім бандити пішли в наступ, оточивши блокпост півмісяцем.

— Ми стріляли з усіх видів зброї, яка була в нас, — згадує Віталій Якименко. Ми знали, що будь-який необережний рух може стати фатальною помилкою.

Бій тривав доволі довго. Була виснажлива спека. Адреналін зашкалював так, що весь жах того, що відбувається, навіть не усвідомлювався. Викликали підкріплення. І коли наша артилерія почала давати відсіч, бандити відступили.

Поки точилися бої на Луганському напрямі, блокпост біля Макарового щодня зазнавав ворожих ударів. А село, де колись були хати, магазини та заправка, найманці перетворили на руїну. Дивитися на таке бійцю було несила.

— В Макаровому було мертво, жодної живої душі. На той момент хто встиг, виїхав в Україну, а дуже багато — в Станицю Луганську і Луганськ.

Молодий запальний чоловік не знав, що робити, як допомогти людям. Але він був переконаний: кожен має щось робити, аби змінити ситуацію. Із блокпоста нікуди не дінешся, а прихильники та поплічники бандитів зовсім поруч. Інколи вони перепливали річку й під виглядом місцевих цивільних видивлялися, що робиться на блокпосту, скільки там техніки та особового складу. Та випадок не змусив себе довго чекати. Роздоріжжям за кілька метрів від базування українських підрозділів проїжджали цивільні автівки до Трьохізбенки. Там був такий собі базар: біля підірваного мосту люди торгували огірками, помідорами та іншою городиною. Тож Віталій зупинив перший мотоблок, який рухався в напрямку базару, підсів туди, сховавши в кишеню гранату. А водієві сказав, що якщо видасть, то буде непереливки.

Рядовий Якименко їхав дорогою і прокручував ймовірний перебіг ситуації. На той час чуття загострилися, дорогою він запам’ятовував всі деталі, а пильний погляд помічав навіть розтяжки вздовж шляху. Міст був підірваний, наполовину і вздовж, а посередині повалений на бік і обстріляний КРаЗ. Віталій допомагав розвантажувати ящики, а боковим зором ловив кожну дрібницю.

— Страшно було. Якщо під час бою встав і осколок долетить, то нібито не прокинувся, а тут їдеш і розумієш, що ти робиш, що сам йдеш на неминучу смерть.

Віталій приніс розвіддані. Із майором Котиком бійці розробили операцію. За їхніми розрахунками, вони б без надмірних зусиль змогли розбити дзоти сепаратистів, бо у бойовиків не було жодної бронетехніки. Та й ті ходили, ніби були впевнені, що їх ніхто не чіпатиме. І хоча вищі командири згоди на проведення такої зачистки не дали, Віталій Якименко здобув неоціненний досвід та поставив для себе позначку «Я це зробив».

Звичайно, кожен день у районі проведення АТО приносив свої враження, загартовував дух та зміцнював бажання за всяку ціну перемогти. Тим паче, що там зустрічалися люди, які підтримували українських визволителів. Коли Віталій говорив про це, в його пам’яті ожила картина дворічної давнини:

— В Новому Айдарі були діти — хлопчик років 3-4-х та дівчинка років 10-12. Я їх зустрічав декілька разів, але коли йшов повз їхню хату, то вони постійно там стояли з оберемком маленьких синьо-жовтих прапорців та роздавали їх воїнам. Буває їдеш, а вони стоять і махають нам прапорцями.

Взагалі Віталію Якименку щастило на добрих людей. Не всі, хто залишився на Донбасі, зрадники та українофоби. Були і такі, які щиро допомагали нашим військовим. Коли стояли в Родаковому, до нього та інших бійців підійшов шкільний вчитель, пригостив яблуками та виноградом. Поспілкувавшись із воїнами, чоловік зрозумів, що може надати їм важливу інформацію. Наступного дня приніс карти, на яких позначив позиції противника. Так було кілька разів. А коли українській армії довелося відступати, примчав до бійців і сказав: «Хлопці, може бути і таке, що вам не вдасться вийти. В мене є дача, там сховаєтеся. Там є все необхідне: матраци, їжа, вода. Все буде нормально: сусідів немає, ніхто вас не побачить!».

...Віталію судилося пройти багатьма дорогами війни, у 25 років зазирати в очі смерті, бачити зраду, підставляти себе під кулі, прикриваючи товаришів і, попри все, залишитися відданим своїм принципам: жити так, щоб не було соромно, і робити все так, щоб було краще іншим...

«Військо України»

Міністерство оборони України