Пішов на фронт заради своїх чотирьох дітей

У одесита була залізна бронь перед армією, щоб не йти на війну — четверо дітей. Але заради їхнього майбутнього багатодітний батько Микола Полторак і пішов на фронт.

«Вперше піти на фронт намагався, коли російські війська окупували Крим. Та через те, що я в армії не служив, мене не брали. І тільки коли в Одесі почали набирати батальйон територіальної оборони, пішов знову у військкомат, — розповідає Микола. — Тоді мене прийняли у 18 батальйон тероборони. Кілька тижнів посиленої підготовки і вже у вересні відправили до зони АТО».

Уже пізніше його побратими дивувалися, коли дізнавалися, що Микола не служив раніше у армії. «Він багато разів перевершував тих, у кого за плечима армія. Хтось хизувався тим, що служив у ВДВ, а Микола їм усім носа втер», — розповідає бойовий товариш Полторака Олександр Омельчук.

Дружина тоді щойно народила сина. Це була вже четверта дитинка в родині Полтораків. Саме заради них одесит і пішов на війну, щоб захистити їхнє майбутнє. Замість того, щоб розділити радість від народження четвертої дитини — сина Богдана, через війну подружжя Миколи та Лілії розлучитися майже на рік.

На війні Микола став снайпером-розвідником. Буквально вже на третій день йому довелося пройти бойове хрещення. Після року війна на передовій Микола планував залишатися у Збройних силах. Побратими по зброї відмічали, що одесит справжній військовий — зібраний в екстремальних умовах, його дії не раз рятували підрозділ. Та один червневий ранок змінив всі плани чоловіка дочекатися перемоги на фронті.

«У нас готувалася крупна операція, і ми з хлопцями обстріляли „зеленку“, а потім пішли зачистити усі посадки від „секретів“ та перевірити мінні поля. І вже недалеко від сепаратистки позицій знайшли воронку, зброю, кров та один берць... Напевно ми когось підстрелили та кинулися вперед, щоб наздогнати. До позицій терористів дісталися і тоді почали вертатися назад, — розповідає Полторак. — Тоді-то я і підірвався на міні».

Від вибуху Миколі відірвало ногу, побратими Полторака наклали джгут і пораненого евакуювали до госпіталя. Потім були безкінечні шпиталі та лікарняні палати.

Про перші телефоні розмови з чоловіком після поранення його дружина Лілія згадує з посмішкою: «Він зателефонував і сказав заспокоїти дітей, бо тато скоро буде із залізною ногою, як робот. Він нас усіх втішав, заспокоював, був сповнений позитиву».

А про своє рішення піти добровольцем на війну Микола не шкодує. І запевняє: як батько чотирьох дітей, він мав право не йти на війну. Та саме заради них він і пішов воювати. Щоб відстояти їхнє право жити на своїй землі. «Ні краплі не жалкую. Я знаю за що ногу втратив. Це найменше, що можна віддати. Хлопці набагато більше відають — свої життя. Їх діти — ще більше. Батьків втрачають», — говорить воїн.

Марія Сальнік

Міністерство оборони України