Четвертий генпрокурор Зеленського виїхав з України — і знову за тим самим сценарієм

Руслан Кравченко став не лише наймолодшим генпрокурором в історії країни, а й четвертим за часів президентства Володимира Зеленського, хто після звільнення опинився за кордоном. Перед ним країну покинули Руслан Рябошапка, Ірина Венедіктова та Андрій Костін.

Формально звільнення відбулося 15 вересня 2026 року: Верховна Рада підтримала рішення конституційною більшістю — 317 голосів. Але найцікавіше почалося ще до того. У ніч на 14 вересня Кравченко виїхав з України службовим авто, оформивши собі відрядження — спершу до Литви, а потім на п'ять днів до Франції, нібито для участі у слуханнях ПАРЄ. Наказ від 13 вересня він підписав власноруч, ще будучи чинним керівником ОГП. От тільки в порядку денному цих слухань його прізвище не значиться. Тож відрядження, найімовірніше, з'явилося заднім числом — як зручна юридична підстава для виїзду саме тоді, коли навколо нього замикалося коло.

Після голосування за звільнення ця конструкція втрачає навіть формальний сенс: Кравченко вже не очільник ОГП і не має повноважень представляти інституцію на будь-яких зустрічах, зокрема й на тих, куди він нібито їхав. Юридичного обов'язку негайно повернутися в Україну в нього немає — це не автоматичний наслідок звільнення, якщо слідство не вручить підозру чи виклик. Але відсутність обов'язку не означає відсутності питань.

Коли четвертий поспіль генпрокурор перебуває за кордоном у момент втрати посади, це вже не історія про конкретну людину, а закономірність, яку варто визнати публічно. І вказує вона не стільки на особисті якості керівників та їхні прізвища, скільки на проблеми самої архітектури інституції. Генпрокуратура виявилася вразливою до корупційної схеми, яку розкрили НАБУ й САП у межах операції «Карфаген», — і це показово для установи, що мала б бути взірцем добропорядності. Ще разючіше те, що механізму внутрішнього стримування в ОГП фактично немає: генпрокурор сам собі підписує відрядження, сам вирішує, кого переслідувати, і користується цим правом вибірково — як-от підозра директору НАБУ з'явилася в дуже слушний момент. А в основі всього — кадрова політика, яка досі тримається не на компетенції, а на політичній лояльності та особистій довірі з боку Банкової.

Розірвати це коло теоретично може ініціатива про конкурсний відбір генпрокурора через Вищу раду правосуддя з вирішальним голосом міжнародних експертів. Це та сама деполітизація посади, яку Україна обіцяла Євросоюзу ще з 2014 року і яка входить до пріоритетів «плану Качки–Коса» на шляху до членства в ЄС. Без цього закону логіка призначень залишиться незмінною: Віктор Пшонка, Юрій Луценко, Руслан Рябошапка, Ірина Венедіктова, Андрій Костін, Руслан Кравченко — лише кілька останніх прикладів призначенців, зручних для Банкової, а не для інституції.

Найтривожніший момент — швидкість. Заміна Кравченка відбувається за старою процедурою, блискавично й незрозуміло для самих депутатів, очевидно швидше, ніж законопроєкт встигне набрати політичного ходу в парламенті. Кабмін, який відповідає за євроінтеграційний трек, досі не вніс власного законопроєкту на виконання цього зобов'язання, тож ініціатива залишається депутатською, без урядової підтримки.

Якщо нового генпрокурора призначать раніше, ніж ухвалять конкурсну процедуру, це стане недвозначним сигналом: влада воліє зберегти контроль над посадою в звичному ручному режимі, а не скористатися моментом гучного скандалу, щоб нарешті змінити правила. Щоправда, варто чесно визнати: і відкритий конкурс не є стовідсотковим захистом від зовнішнього втручання. Закон запрацює лише тоді, коли в саму процедуру справді не втручатимуться, а тут українська влада вже має свіжий і невтішний кейс — справу Ольги Стефанішиної. За версією САП, будучи віцепрем'єркою, вона координувала підконтрольних членів конкурсних комісій із відбору очільників НАБУ й НАЗК, наперед узгоджувала список пріоритетних кандидатів і вказувала, кому з учасників занижувати бали. Тобто формально незалежні конкурси на найчутливіші антикорупційні посади виявилися керованими з Кабміну — і це сталося вже після того, як ці процедури законодавчо закріпили саме як гарантію від політичного впливу.

У підсумку маємо промовисту тенденцію: четверо генпрокурорів за одну президентську каденцію, і жоден не дослужив на посаді до цивілізованого завершення повноважень — усі покидали Україну. Це вже не збіг і не питання персональної долі кожного окремо. Це вирок системі добору, яка щоразу видає той самий результат, бо рішення ухвалюють кулуарно. Питання лише в тому, чи стане ця історія тим приводом, який нарешті зрушить конкурс з місця, чи п'ятий генпрокурор Зеленського просто повторить шлях попередників.