Кадрова криза в обороні: парламент мовчить, а питання лишаються

Після повернення Верховної Ради до роботи 18 серпня питання з новим міністром оборони так і не зрушило. Генерал Євген Хмара, який тимчасово керує відомством, за законом не може обіймати цю посаду — він військовослужбовець, а міністром має бути цивільна особа. Щоб призначити його повноцінно, доведеться або звільнятися зі служби, або міняти правила, які впроваджувалися під стандарти НАТО.

Паралельно вже понад місяць не вщухають розмови про Михайла Федорова. Після його відставки люди вийшли на вулиці, а сам ексміністр каже, що готовий повернутися, якщо таке рішення ухвалять. У суспільстві досі сперечаються про причини його звільнення, конфлікт із попереднім головкомом і реформу закупівель.

Тим часом перед Міноборони стоять серйозні виклики: забезпечення армії, мобілізація, закупівлі озброєння, взаємодія з військовим командуванням і підготовка до складної зими. І тут виникає головне питання — а де парламент? Саме депутати мають контролювати уряд, вимагати від кандидата пояснень щодо мобілізації чи захисту неба. Але Рада вже давно сприймається як інституція, яка не має реальної суб’єктності.

Цікаво порівняти теперішні протести з торішніми. У 2025-му люди виходили з конкретною вимогою — захистити незалежність НАБУ і САП. Тоді був зрозумілий ланцюг: рішення влади, проблема, що з нього випливає, і те, що треба змінити. Цьогоріч усе розмитіше: почали з відставки Федорова, потім додали Сирського, а далі — інші прізвища й претензії.

Суспільний тиск — це нормально, особливо під час війни. Але він стає сильнішим, коли за вимогою прибрати людину стоїть відповідь на питання: а що міняємо в системі? Поки що такої відповіді немає. Формальні посади і реальний вплив дедалі частіше існують у різних реальностях: Хмара керує, але не призначений, Федоров без посади, але впливовий, а парламент має повноваження, але не користується ними. Можливо, час навчитися не лише вимагати відставок, а й вимагати результату.