Особняки, про які не писали: як в українських містах з'являються «самі собою» цілі райони

За понад тридцять років незалежності в кожному українському місті чи селищі з'явилася вулиця, кілька вулиць або й цілий район, про зведення яких не писали в газетах, не розповідали в новинах і не ухвалювали рішень на засіданнях місцевих рад. Вони поставали наче самі собою: ще вчора тут було поле, лісочок, садок, берег річки чи безлюдна околиця, а сьогодні — багатоповерхівки різної архітектури, обнесені високими парканами, з відеокамерами по периметру, а подекуди й з охороною.

Місцеві чудово знають, де чиє і кому що належить. Поруч із маєтками бізнесменів, чиї доходи відомі не всім, виросли не гірші, а часом і кращі оселі суддів, прокурорів, митників, податківців, поліціянтів і народних депутатів. Усі розуміють: на саму лише зарплату, навіть дуже високу, такого не збудувати. І всі здогадуються, що прибуткові бізнеси батьків, дітей чи двоюрідних братів — лише прикриття, у яке ніхто не вірить.

Хто може — той має, хто не може — заздрить і хоче так само. Для тих, кому нині тридцять-сорок, це вже звична картина світу, іншого життя вони не уявляють.

Саме тому автору дивний галас довкола чиновників Генпрокуратури, яких запідозрили в «нетрудових доходах», оприлюднивши чергову порцію записаних розмов мовою агресора. Невже хтось не знав, що так роблять майже всі інші прокурори, судді, митники й податківці — просто інакше й в інших масштабах, спілкуючись тією ж мовою?

А ось новина: колишній генпрокурор написав книжку і збирається презентувати її в Рівному. Невже на цій презентації хтось запитає «письменника», за які гроші він звів особняк під Києвом? Або куди поділися бізнесові здібності його дружини в галузі телекомунікацій, які яскраво проявилися, поки чоловік був міністром внутрішніх справ, а потім загадково зникли? Та навіщо питати, якщо всі й так усе знають. І не гніваються — заздрять.