Трамп поспішив із «пекельними санкціями»: що стоїть за законом Ліндсі Грема

Історія з законом Ліндсі Грема — це не про санкції як такі, а про те, як Трамп намагається врятувати свою головну економічну ідею. Його модель імпортних мит, розроблена радником з економічних питань Стівеном Мірреном, мала зібрати 500 млрд доларів на часткове покриття дефіциту федерального бюджету, що сягнув 2 трлн доларів. Крім того, мита задумувалися як важіль тиску на Китай і країни Глобального Півдня.

Але механізм дав збій. Верховний суд США скасував низку запроваджених тарифів і зобов’язав Мінфін повернути імпортерам 200 млрд доларів. У Трампа залишилися хіба що тимчасові мита — для захисту національних інтересів чи реагування на кризи, але вони обмежені трьома місяцями, а подекуди вимагають згоди Конгресу.

Бо взагалі-то питання мит як складової податкової системи — це прерогатива парламенту. Президент має лише інструментарій постійної та тимчасової «митної ініціативи». А для протистояння з Китаєм потрібен системний механізм, незалежний і від парламенту, і від суду. На переговорах із Сі Цзіньпіном Трамп хоче поставати сильною фігурою з широким арсеналом тиску, а не президентом, чиї мита скасовує власний Верховний суд.

Тому мита й «упакували» в санкції — щоб заручитися двопартійною підтримкою в Палаті представників. Демократи розуміли суть маневру, але не могли не голосувати за «пекельні санкції» напередодні виборів — власні виборці б не зрозуміли. Трамп отримував ідеальний розклад: або демократи підтримують закон і дають йому широкий антикитайський інструмент без схвалення Конгресу й без ризику скасування в суді, або не підтримують — і він звинувачує їх у лицемірстві та таємному «підігруванні Путіну».

Поспіх теж має пояснення: новий склад Палати представників після виборів міг виявитися не на користь республіканців, і демократи могли запропонувати власний варіант закону — з ширшими повноваженнями парламенту, а не президента. А візит Сі до США 23−25 вересня лише додав поспіху. Тепер у Трампа, принаймні на його думку, нарешті є козирі на руках — на відміну від двох попередніх зустрічей.

Російську нафту купують переважно Китай, Туреччина та Індія, але основний обсяг іде саме до Китаю. Індія й Туреччина особливого опору не чинитимуть, а от Пекін через події на Близькому Сході вже залежить від цих постачань. Утім, нафта тут — лише привід. Трамп, найімовірніше, не домагатиметься повної відмови Китаю від російської нафти; йому потрібно від Пекіна дещо інше.

Якщо подивитися на структуру промислового розвитку США у 2026 році, видно серйозний дисбаланс: передові галузі (ШІ, електроніка, авіація й космос) зростають, а традиційні (автомобілебудування, хімія, переробка) стоять на місці. Глобальний поділ праці влаштований так, що США залишають собі інновації, а «брудні» виробництва переносять до країн Глобального Півдня, зокрема до Китаю. Братися за складний цикл видобутку рідкісноземельних металів на власній території Америка не дуже хоче, хоча відповідні проєкти вже запущено.

Для США вигідно лишатися в старій парадигмі: максимізувати власну валову додану вартість і мінімізувати чужу. Але така парадигма працює лише в однополярному світі. А якщо Китай — суперник, віддавати йому виробництво основної лінійки комплектуючих, споживчих і промислових товарів ризиковано. Тож завдання США — змусити Китай відмовитися від глобальних амбіцій: від претензій на лідерство в ШІ, від інвестицій у фундаментальну науку, від інноваційних енергопроєктів, від планів нової євразійської реальності — і повернути КНР до формату «глобальної мануфактури». Для цього й потрібен потужний довготривалий інструмент тиску та кілька слушних приводів.