Три документи, три різні уявлення: як реформують український спорт

Стратегія розвитку фізичної культури і спорту до 2028 року, Концепція державної цільової соціальної програми до 2030-го та законопроєкт «Про спорт» №15169 — три документи, які за задумом мали б складатися в єдину конструкцію. Стратегія відповідає на питання «куди йдемо», Концепція — «як дістанемося», закон — «хто і за якими правилами робить». Але якщо читати їх підряд, виникає відчуття, що модель українського спорту щоразу придумують з нуля.

Про це пише голова ГО «Спортивний контекст» Олександр Ларін, який свого часу був генеральним секретарем Федерації баскетболу України (2011–2015) і заступником міністра спорту (2010). Він звертає увагу на незручну деталь: Матвій Бідний перебуває в керівництві Мінмолодьспорту практично весь період, про який ідеться — заступником міністра з липня 2020-го, виконувачем обов’язків з листопада 2023-го, міністром з вересня 2024 року. А Стратегію-2028 затвердили ще в листопаді 2020-го. Тож це не історія про нову команду, яка виправляє помилки попередників, а радше шестирічний серіал зі стабільним складом авторів.

Ще у 2020 році Стратегія доволі точно поставила діагноз: проблема не лише в браку грошей, старій інфраструктурі чи низькій фізичній активності, а в самій системі відносин держави з іншими учасниками спортивного середовища. Звідси — автономія федерацій, партнерство з державою, делегування функцій, нові механізми фінансування, цифровізація, спортивний арбітраж і медіація. Держава фактично сама собі сказала: змінювати треба не кількість секцій чи медалей, а саму конструкцію управління. Залишалася дрібниця — зробити.

Через п’ять років з’являється Концепція, яка враховує вже іншу країну: війну, ветеранів, зруйновану інфраструктуру, реабілітацію, безбар’єрність, кадрові втрати. Вона прямо посилається на Стратегію-2028 і знову визнає: система не створює достатньо конкурентного середовища та не забезпечує належної автономії федерацій. Діагноз 2020 року нікуди не зник. Але коли мова заходить про майбутню архітектуру, на перший план знову виходять державна програма, державний замовник, установи, інфраструктура, збірні та заходи. Автономія потрібна — але реальні повноваження не передаються. Партнерство потрібне — але держава залишається головним архітектором.

У листопаді 2025 року Мінмолодьспорт презентує законопроєкт №15169 — з посиланнями на європейські підходи, автономію спортивних організацій, good governance і цифровізацію. І тут повертаються старі знайомі: автономія, клубна система, саморегулювання, перерозподіл повноважень, нові механізми фінансування. Те, що в Концепції звучало тихо, знову стає філософією реформи. Складається враження, що Міністерство перечитало власну Стратегію — і багато що там знову сподобалося.

Особливої уваги варта цифровізація. Стаття 28 законопроєкту встановлює: тренер отримує право професійно надавати послуги з моменту внесення до системи «Цифровий спорт», а критерії внесення та виключення визначає державний орган. Стаття 29 іде далі: спортивна організація може надавати послуги тільки після внесення до системи. Функціонально це конструкція, дуже схожа на дозвільний режим. Федерація лижного спорту України під час громадського обговорення віднесла до ознак надмірного втручання реєстрацію членів федерацій, ведення внутрішньої діяльності через державну систему та обмеження права тренерів працювати до внесення даних.

Перевірити, чи є реформа, на думку автора, нескладно. Треба відповісти на кілька незручних питань: які повноваження реально передані федераціям? Які функції вже делеговані? Яка частина публічних коштів розподіляється конкурентно? Чи піде фінансування за людиною, послугою або результатом — чи й далі за установою? Скільки адміністративних процедур у результаті цифровізації реально зникає? Відповіді швидко покажуть, де реформа, а де старе управління просто отримало новий інтерфейс.

Проблема, втім, не в одній невдалій нормі чи законопроєкті, а в самому способі нормотворчості: спочатку проголосити мету, потім не створити механізму її реалізації, через роки знову описати ту саму проблему — і запропонувати закон, який частково повертається до початкової ідеї й одночасно створює нові інструменти контролю. Так не формується політика — так накопичуються документи. І на виході можна отримати не нову модель спорту, а нормативно оформлену відсутність спільної моделі майбутнього.