Кадрове кровопускання: чому скорочення чиновників не завжди працює

Скорочення чиновників — улюблена реформа майже кожного українського уряду. Звучить переконливо: менше заступників, менше витрат, більше економії. Однак той, хто хоч раз працював із кадрами в міністерстві, знає іншу сторону цієї історії.

Досвідчений кадровик завжди тримав 10–15% вакансій. Це і економія фонду зарплати, і своєрідна подушка безпеки: коли приходить новий прем'єр і вимагає скоротити апарат на 10%, достатньо прибрати вакансії — і всі задоволені, а робота триває.

Але іноді скорочують не вакансії, а живих людей. Після приходу Віктора Ющенка відбулося справжнє кадрове кровопускання — близько 18 тисяч звільнених. Серед них, певно, були й корупціонери, й посередні працівники. Але разом із брудною водою виплеснули й дитину: пішли тисячі фахівців, які знали галузь, уміли готувати урядові рішення, працювати з парламентом і захищати рішення перед комітетами. Чимало з них самі підтримували Ющенка. Тоді здавалося: звільнимо старих — наберемо молодих, бажано випускників Гарварда, і все зміниться. З Гарвардом не вийшло, а апарат знекровили. Наслідки тієї депрофесіоналізації відчуваємо досі, адже професійний чиновник не з'являється після двотижневого тренінгу.

Щоб стати директором департаменту чи заступником міністра, треба пройти шлях від головного спеціаліста до начальника управління. Це роки практики: знати галузь, уміти написати постанову Кабміну, розуміти наслідки кожного рішення для мільйонів людей. А коли оголошують реорганізацію, міністерство фактично зависає. Люди тижнями думають не про постанови, а про те, де працюватимуть далі і за що житиме їхня сім'я. Документи ходять повільніше, рішення відкладаються, хороші спеціалісти шукають іншу роботу. До того ж скорочення — це додаткові витрати: виплати, компенсації, розрахунки за відпустки. Реформу оголошують заради економії, а спочатку на неї треба витратитися.

Особливо обережно варто поводитися із заступниками міністрів. Були часи, коли ці посади використовували як політичну валюту: в уряді Юлії Тимошенко налічувалося 140 заступників, а в Мінекономіки їх було десять. У коридорах жартували, що заступників так багато, що вони чекали на дівчину з поштою, аби вихопити хоч якийсь документ. Отаких «заступників заступників» скорочувати справді варто. Але механічно ліквідовувати сам інститут — означає втратити фахівців, яких виростити складно, а втратити легко.

Якщо вже шукати резерви, то серед численних служб, агентств, комітетів і комісій, створених за роки незалежності. Свого часу кадрові питання цілком забезпечував відповідний департамент Кабміну — окремий орган з'явився пізніше, фактично під конкретну людину. Так само регуляторну політику виділили з Мінекономіки в окрему структуру заради політичної домовленості. Політики й уряди давно пішли, а структури залишилися — з головами, заступниками, апаратом і бюджетом.

Під час війни адміністративні реформи заради реформи мають вищу ціну. Можливо, варто об'єднати гуманітарні напрями, переглянути районний рівень після децентралізації або створити один потужний центр управління оборонно-промисловим комплексом. Але професійного чиновника, який знає свою роботу, краще не скорочувати. Бо нове агентство створюється однією постановою, а хороший державний службовець, здатний гідно представити інтереси країни на переговорах, виростає роками.