Понад чверть століття до вироку: що справа Тачі вчить Україну
У Гаазі засудили колишнього президента Косова Хашима Тачі та трьох керівників Армії визволення Косова за воєнні злочини 1998–1999 років. Між подіями і вироком минуло 27 років — і саме ця дистанція робить справу повчальною для України.
16 вересня 2026 року Спеціалізовані палати Косова в Гаазі оголосили вирок. Хашима Тачі та Якупа Краснічі засудили до 25 років ув'язнення, Кадрі Веселі — до 18, Реджепа Селімі — до 13. Суд визнав їх винними у незаконному або свавільному затриманні 385 осіб, катуваннях 303, жорстокому поводженні з 49 та вбивстві 96 людей.
Цікава тут не лише суворість покарань, а сама конструкція механізму. Палати з'явилися тільки 2015 року: вони створені за Конституцією та законодавством Косова, інтегровані в його судову систему, але дислокуються в Гаазі, де працюють міжнародні судді, прокурори й персонал. Вийшов гібрид — національна юрисдикція плюс міжнародна участь, яка дозволила винести найскладніші справи за межі країни. За таким підходом, на думку автора фактури, варто придивитися й Україні: не копіювати косовську модель, а поєднати власну юрисдикцію з міжнародною експертизою.
Шлях справи був довгим. Обвинувальний акт підтвердили 2020 року, тоді ж Тачі залишив посаду президента і опинився під вартою в Гаазі. Процес стартував у квітні 2023-го, доказова частина завершилася наприкінці 2025 року, а в лютому 2026-го сторони виступили із заключними аргументами. Суд заслухав 273 свідків, прийняв 5 467 доказових матеріалів, а стенограма сягнула 29 238 сторінок.
Із десяти пунктів обвинувачення шість стосувалися злочинів проти людяності, чотири — воєнних злочинів. За всіма пунктами щодо злочинів проти людяності обвинувачених виправдали: суд вирішив, що прокуратура не довела поза розумним сумнівом існування широкомасштабного або систематичного нападу на цивільне населення. Це і є головний практичний урок. Сотень потерпілих від убивств і катувань виявилося замало — потрібні ще й контекстуальні елементи та зв'язок конкретного діяння з нападом. Для України, яка документує російські злочини, це означає: мало накопичувати епізоди, треба паралельно збирати докази системи — повторюваність, географію, категорії потерпілих, командні зв'язки, накази й реакцію керівництва.
Другий висновок — про розрив між інформацією та доказом. Розвідувальні, оперативні чи OSINT-дані можуть підказати версію, напрям розслідування, допомогти знайти свідків і документи, але самі по собі факту не доводять. Їх потрібно зіставляти з іншими джерелами, встановлювати походження та автентичність — і лише потім оцінювати доказове значення. І ще одне: правомірність застосування сили та правила ведення бойових дій оцінюються окремо. Суд у Гаазі не судив ідею незалежності Косова, а дивився, чи несуть конкретні люди відповідальність за конкретні дії.
Найважливіше ж — докази мають пережити війну. У 1998 році ніхто не знав, що Тачі стане прем'єром, потім президентом, а через два десятиліття постане перед судом, якого тоді взагалі не існувало. Політичні обставини змінюються швидше, ніж зникає питання індивідуальної відповідальності. Тож питання не лише в тому, коли і де відбудуться майбутні процеси, а з чим Україна до них прийде: чи можна буде встановити походження кожного файлу, чи збережеться chain of custody, чи вдасться відновити командні зв'язки. Політичне вікно для правосуддя може відкритися через роки. Справа, яку воно розглядатиме, починається сьогодні.
