Іван Плющ: 85 років і гроно винограду замість пам'ятника

11 вересня Івану Степановичу Плющу виповнилося б 85 років. Він народився 1941-го в Борзні на Чернігівщині, у звичайній селянській родині, і пройшов шлях, який сьогодні здається майже неможливим: від бригадира овочівників і голови колгоспу — до керівника Київщини, першого заступника голови Верховної Ради, а згодом двічі очільника парламенту.

Саме ця земля, Чернігівщина, дала Україні людей геть різних — Віталія Масола, Леоніда Кучму, Левка Лук'яненка, Івана Плюща. Прем'єрів, президента, дисидента і одного з творців українського парламентаризму. Плющ прийшов у велику політику не з телевізійних студій — він знав, що означає відповідати не за красиву фразу, а за конкретний результат.

У 1992 році, у 28 років, автор спогадів став референтом голови Верховної Ради. Тоді це були просто будні: приймальня, дзвінки, документи, відвідувачі. У кутку приймальні переминався з ноги на ногу Леонід Кучма — тоді ще директор «Південмашу», у шкіряному плащі й ще без знаменитої зачіски. А до Плюща приходила церковна делегація на чолі з митрополитом Філаретом разом із депутатом Василем Червонієм — говорили про майбутнє української церкви та її незалежність.

Був і особистий бік. Референтом він був приблизно ровесником сина Плюща Вадима, якого незадовго до того вбили. Іван Степанович був вимогливим, міг жорстко запитати за роботу, не любив недбалості — а водночас умів поговорити по-батьківськи, порадити, підтримати. Після страшної втрати в його житті з'явилася медсестра Світлана, народилася донька Домініка — і, як зізнається автор, тоді ніхто не міг уявити, що це «захоплення» стане новою сім'єю.

Коли референта запросили до Міністерства економіки, він пішов радитися до Плюща — вже як до старшого товариша. Той кількома простими фразами пояснив більше, ніж інші пояснювали годинами, і, можна сказати, благословив. А коридорами міністерства швидко пішла чутка, що новачок — племінник Плюща. Так він і прожив «племінником» приблизно три роки. «Племінником Плюща я не був. Але його вихованцем — безумовно», — пише автор.

Востаннє вони зустрілися вже через багато років у Криму, незадовго до смерті Івана Степановича. Він був усміхненим, доброзичливим, гостинним, познайомив із дружиною та донькою, пригощав виноградом. Ніяких великих політичних одкровень — і саме тому ця зустріч згадується особливо тепло.

«Мені не хочеться пам'ятати його пам'ятником», — зізнається автор. Бо коли йдеться про людей масштабу Плюща, легко перетворити їх на перелік посад і нагород. Але в пам'яті він залишається не президією Верховної Ради, а усміхненим чоловіком, який простягає гроно винограду.