Полювання, нічні суперечки й ультиматум: як у жовтні 1964-го зняли Хрущова

Микита Хрущов помер у Москві 11 вересня 1971 року, коли йому було 77. Рівно за сім років до того, 14 жовтня 1964-го, його усунули від влади — і до останнього він не здогадувався, що соратники, яких він сам підняв на найвищі посади, готують проти нього змову.

Починалося все з боротьби за владу після смерті Йосипа Сталіна. Група Берії тримала під контролем міліцію та спецслужби, але коаліція Маленкова й Хрущова заручилася підтримкою армії на чолі з маршалом Жуковим. У вересні 1953-го Берію заарештували (у грудні розстріляли), головою уряду став Георгій Маленков, а Хрущов отримав посаду Першого секретаря ЦК КПРС — де-юре другу роль. Бути другим він не збирався: уже в 1955-му Маленков втратив владу, його місце зайняв Микола Булганін, а Хрущов тим часом кардинально оновив склад ЦК і Секретаріату.

У лютому 1956 року на XX з'їзді КПРС Хрущов виступив із доповіддю про злочини сталінської системи. Член ЦК Олександр Яковлєв згадував: "У залі стояла мертва тиша, не чути було ні скрипу крісел, ні кашлю, ні шепоту". Сталінське оточення — Лазар Каганович, В'ячеслав Молотов і Маленков — сприйняло це як особисту загрозу і вже в червні 1957-го спробувало зняти Хрущова на засіданні Президії. Урятував його знову Жуков: "Армія проти цього рішення, і жоден танк не рушить без мого наказу". Супротивників розіслали подалі від Москви — Молотова послом у Монголію, Маленкова директором електростанції в Казахстані, Кагановича керувати комбінатом "Уралазбест". Та вже до кінця року Хрущов звільнив і самого Жукова з посади міністра оборони, призначивши на його місце Родіона Малиновського. На прощання маршал кинув: "Ви робите помилку і втрачаєте друга".

До 1964-го Хрущов зосередив у руках і партійне, і державне керівництво, контролював армію та спецслужби. Але соратників ставало дедалі менше: постійні кадрові перестановки, реорганізації економіки й урізання привілеїв — службових машин, дач, безкоштовних путівок, спецталонів — дратували номенклатуру. Додавалися зростання цін, розгром інтелігенції та кампанія проти абстракціонізму. У вересні 1964 року Микола Ігнатов, Михайло Суслов, Олександр Шелєпін, Микола Миронов та інші на полюванні в Ставропіллі обговорили план усунення Хрущова. Змовники заручилися підтримкою міністра оборони Малиновського та другого секретаря ЦК Брежнєва. За спогадами голови КДБ Володимира Семичастного, саме Миронов мав очолити КДБ після перевороту.

Хрущов відпочивав, коли 12 жовтня йому зателефонував Брежнєв і ультимативно вимагав негайно повернутися до Москви — нібито для обговорення пропозицій щодо сільського господарства. Наступного дня Хрущов прилетів разом із Анастасом Мікояном, і в аеропорту їх зустрічав лише Семичастний — це його насторожило. На засіданні Президії ЦК зібралися 22 людини, серед них міністр закордонних справ Андрій Громико та Малиновський, а стенограму не вели. Хрущова жорстко критикували й вимагали відставки, підтримав його тільки Мікоян. Уночі, повернувшись додому, Хрущов сказав Мікояну: "Я вже старий і втомився. Нехай тепер справляються самі. Головне я зробив". Уранці 14 жовтня засідання тривало не більше півтори години: Брежнєв запропонував розглянути добровільну відмову від влади, і всі члени Президії одноголосно проголосували за "задоволення прохання Хрущова про вихід на пенсію".

Пленум ЦК, який головував Брежнєв, ухвалив відставку одноголосно, офіційно пояснивши її похилим віком і станом здоров'я. Першим секретарем став Брежнєв, головою Ради міністрів — Олексій Косигін. За спогадами першого секретаря ЦК КП України Петра Шелеста, Брежнєв спочатку пропонував Семичастному фізично позбутися Хрущова — через аварію літака, автокатастрофу, отруєння або арешт. Останні сім років Хрущов тихо жив у Москві та на підмосковній дачі, у 1966-му почав надиктовувати мемуари, а в 1970-му їх опублікували в США та Європі. Про його смерть оголосили лише через майже 48 годин, а поховали не біля Кремлівської стіни, а на Новодівичому цвинтарі.