Хто насправді керує війною: відповідальність проти повноважень

Після того як головнокомандувач ЗСУ Михайло Драпатий сформулював бачення нової армії, постає інше питання: якою має бути система влади навколо неї. Глен Грант, який працював у Міноборони Британії та брав участь у реформуванні оборонних систем понад 15 країн, разом із колегами Томасом Дуреллом Янгом і Владіміром Міленскі спробував відповісти на це питання.

Автори наголошують: у демократичній державі, яка воює, має бути чітко зрозуміло, хто ухвалює рішення, хто володіє ресурсами і хто відповідає за результат. Війна не скасовує демократичного управління — вона випробовує його на міцність. І в Україні, на думку експертів, ці межі досі розмиті.

Грант пропонує модель, за якої Міноборони відповідає за політику та ресурси, Головнокомандувач — за стратегічне військове лідерство, Генеральний штаб — за розвиток сил, а Об'єднаний штаб і командувач Об'єднаних сил — за ведення бойових дій. Кожен рівень має мати достатньо повноважень, щоб нести відповідальність за свою ділянку.

Особливу увагу автор приділяє ризикам радянської спадщини: коли Генеральний штаб концентрує всі функції, виникають дублювання, повільні рішення і втручання штабів у командування. Натомість у західних системах цивільні та військові працюють у спільних командах, що дозволяє ухвалювати рішення швидко.

Ключовий принцип, який Грант називає нормативним ядром демократичного управління обороною: відповідальність повинна відповідати повноваженням. Не можна відповідати за результат, не маючи права впливати на нього. І не можна мати владу, не відповідаючи за її наслідки.

«Інституційна чіткість — не адміністративна розкіш. Це стратегічна спроможність», — підсумовує експерт. На війні вона скорочує цикл ухвалення рішень, зміцнює довіру між цивільними та військовими і робить реальною відповідальність за результат.