Мир починається не з підпису президентів, а в головах — роздум про Південний Кавказ
Три роки тому 23-годинна операція в Карабаху поставила крапку у війні, яка тривала десятиліттями. Але навіть після закриття Мінської групи ОБСЄ та взаємних заяв про визнання кордонів справжній мир усе ще залишається найскладнішим завданням регіону.
19 вересня 2023 року Азербайджан розпочав антитерористичну операцію проти збройних формувань Вірменії в Карабаху. Вона тривала 23 години 43 хвилини й завершилася 20 вересня припиненням вогню та капітуляцією сепаратистських сил. Для Південного Кавказу це стало не просто військовим підсумком, а початком нової політичної доби: конфлікт втратив свій предмет, а структури, створені для його врегулювання, втратили сенс.
Показовий приклад — Мінська група ОБСЄ. Після спільного звернення Вірменії та Азербайджану 1 вересня 2025 року ОБСЄ вирішила закрити Мінський процес і пов'язані з ним структури, і 30 листопада 2025 року це закриття було завершено. Логіка проста: немає конфлікту — немає й механізму його врегулювання. Але далі починається складніше.
Бо війну можна завершити операцією, політичну реальність — змінити, структуру — закрити, договір — підписати. А от людську свідомість одним рішенням уряду не зміниш. І саме тут, на думку автора, лежить головна проблема вірмено-азербайджанської нормалізації: не в дипломатії чи кордонах, а в ідеології, історичній пам'яті та образі сусіда, який десятиліттями формувався в суспільствах.
Риторика політиків змінюється швидко. У серпні 2019 року Нікол Пашинян у Ханкенді заявив: "Карабах – це Вірменія, і крапка". Після 2023 року вірменське керівництво почало виходити з визнання територіальної цілісності Азербайджану, у лютому 2024 року Пашинян говорив про взаємне визнання на основі Алма-Атинської декларації 1991 року, а в 2025-му — про суверенітет і недоторканність міжнародно визнаних кордонів. Суспільство ж не змінюється за командою — особливо те, яке пережило дві війни й десятиліття взаємної ненависті. Тож кризи в процесі нормалізації виникатимуть і далі, і це радше ознака переходу на складніший рівень, ніж зупинки.
Один із найболючіших елементів цієї глибшої проблеми — публічні символи минулого. У 2016 році в центрі Єревана відкрили пам'ятник Гарегіну Нжде, засудженому як пособника Третього Рейху; на церемонії був тодішній президент Вірменії Серж Саргсян, який поклав квіти. Офіційний міський ресурс Єревана й досі називає Нжде національним ідеологом і зазначає, що пам'ятник "передає його ідеї наступним поколінням". За таких умов питання про те, кого держава пропонує молоді вважати героєм, стає не історичним, а цілком сучасним.
Окремо стоїть і конституційна тема. Азербайджан наполягає на усуненні з вірменської конституційної системи будь-яких положень, які можна розглядати як територіальні претензії. Вірменська сторона каже, що прямої згадки про Карабах у конституції немає, вказуючи на особливість посилання в преамбулі на Декларацію незалежності. Але поза юридичною суперечкою залишається факт: Декларація незалежності Вірменії 1990 року прямо посилається на спільне рішення від 1 грудня 1989 року про "возз'єднання" Вірменської РСР і Нагірно-Карабахської автономної області, а конституція проголошує основою державності національні прагнення, закріплені в цій декларації.
Головний показник миру — не кількість підписаних документів. Важливіше, чи зникає образ вічного ворога, чи змінюється мова підручників, чи перестає героїзуватися насильство і чи сприймають діти в Азербайджані та Вірменії одне одного як сусідів, а не як продовження війни своїх дідів. Азербайджан виграв війну, але тепер перед усім регіоном стоїть складніше завдання — виграти мир. Для цього потрібна нова політична й історична культура та вміння відрізняти пам'ять від помсти, патріотизм від ненависті, ідентичність від винятковості. Як казав Альберт Ейнштейн, "мир не можна зберегти силою; його можна досягти лише розумінням". Війна закінчується на полі бою, а мир починається в головах.
